Необхідність змін: проблема перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі

Проаналізувавши рішення ЄСПЛ у справі «Пєтухов проти України (No 2)», а також постанову БП ЗС від 8 липня 2020 року у справі No 1-42 / 2004, слід погодитися з позицією як українського, так і міжнародного суду про те, що в Україні на сьогоднішній момент відсутня прозора процедура, за якою засуджений може домогтися перегляду вироку в частині покарання у вигляді довічного позбавлення волі, що в свою чергу є порушенням статті 3 Конвенції.

Проблема в тому, що існуючий механізм перегляду покарання через помилування не містить обов'язкових і зрозумілих умов, дотримуючись яких, укладений зможе розраховувати на прийняття певного рішення на свою користь.

У той же час ситуація ускладнюється тим, що ув'язнені позбавлені можливості оскаржити те чи інше рішення Комісії при Президентові України у питаннях помилування або ж самого Президента України, а також в разі відмови можуть подавати нове клопотання про помилування не раніше ніж через рік після відхилення попереднього.

Жалюгідність ситуації легко ілюструється статистикою прийнятих указів Президента України про помилування. За час незалежності України був прийнятий тільки один указ про помилування щодо Любові Кушинської. У той же час згідно зі статистикою на сьогоднішній день в Україні більше півтори тисячі в'язнів відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

З вищевикладеного вбачається, що порушення статті 3 Конвенції все ж існують. Єдиним правильним виходом з цієї ситуації буде внесення змін до чинного законодавства, яким слід передбачити доповнення відповідними нормами Кримінального процесуального кодексу України, а також створення на рівні спеціального нормативного акту чіткого і прозорого механізму, спрямованого на регулювання можливості дострокового звільнення для злочинців, які засуджені до довічного позбавлення волі.

Слід зазначити, що питання гармонізації законодавства в цій частині має бути розглянуте Верховною Радою України найближчим часом.

Зайва повільність може привести до збільшення числа фінансових зобов'язань України перед довічно засудженими особами, які після прийняття рішення у справі «Пєтухов проти України (No 2)» зможуть звертатися з аналогічними скаргами для отримання компенсації.

Що стосується перспективи вирішення цієї проблеми за допомогою рішення КСУ на підставі конституційної скарги, імовірно, це не дасть очікуваного результату, оскільки відповідна інституція не буде повноцінно функціонувати без належного нормативного регулювання, а КСУ не може зобов'язати Верховну Раду України прийняти відповідне законодавство.

Крім того, позиція прихильників сценарію з КСУ будується на схожості статті 28 Конституції України до статті 3 Конвенції, і оскільки є роз'яснення третьої статті Конвенції ЄСПЛ, на підставі цього КСУ може прийняти рішення про неконституційність положень українського законодавства.

У той же час роз'яснення статті 3 Конвенції не може автоматично застосовуватися до положень Конституції України, а функція тлумачення норм Конституції України належить КСУ тільки на підставі конституційного подання, а не скарги.

Виходячи з вищевикладеного, єдино правильним вирішенням питання усунення порушень статті 3 Конвенції з боку України буде прийняття належного законодавства Верховною Радою України.