Обмеження на касацію у справі про банкрутство в дії: виправдана міра чи порушення Конвенції?

Нормативні підходи

У національному законодавстві обмеження на касаційне оскарження рішень в справах про банкрутство діють вже більше 8 років. В старому Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) (ст. 8) такі обмеження були передбачені шляхом переліку саме допустимих до оскарження в касації рішень першої інстанції, що пройшли апеляцію: ухвали про порушення справи про банкрутство, про визнання недійсними правочинів боржника, за результатами розгляду вимог кредиторів, про усунення арбітражного керуючого, про перехід до наступної стадії банкрутства, про затвердження плану санації, про закриття провадження у справі, а також постанова про визнання боржника банкрутом.

Новий ж Кодекс України з процедур банкрутства (далі – КУзПБ) у ст. 9 запровадив інший підхід. Законодавець вирішив встановити керівне правило про неможливість оскарження рішень у справі про банкрутство до Верховного Суду, але відразу дав виключення з цього правила: ухвали про відкриття провадження, по розгляду вимог кредиторів, про закриття провадження, а також постанова про визнання боржника банкрутом. Скарги на рішення, які не можуть бути оскаржені окремо, за КУзПБ включаються до скарг на рішення, які такому оскарженню підлягають.

Джерело конкуренції

Як бачимо, з прийняттям КУзПБ коло оскаржуваних ухвал значно звужується. До прикладу, з переліку виключені ухвали про визнання недійсними угод боржника, про усунення арбітражного керуючого або про затвердження плану санації, які за своєю суттю нерідко являються ключовими в тій чи іншій процедурі банкрутства. При цьому, такі ухвали є чисто «банкрутними» та не підпадають під регулювання іншими законами.

В той же час, саме провадження у справі про банкрутство, окрім КУзПБ, регламентоване Господарським процесуальним кодексом України, з огляду на що учасники справи завжди дивляться на оскарження рішень в банкрутстві крізь призму ГПК України. Останній, звичайно, має значно ширший перелік ухвал, допустимих до оскарження у Верховному Суді (статті 255, 287 ГПК України). Зокрема, актуальні для банкрутства ухвали: про забезпечення або відмову у забезпеченні позову (в банкрутстві – забезпечення вимог кредиторів), про повернення заяви, про відмову у відкритті провадження, про залишення заяви без розгляду, по перегляду справи за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну або відмову у заміні сторони правонаступником.

Такий неоднорідний підхід до регулювання процедури оскарження породив багато дискусій, що стосуються виправданості обмежувальних положень КУзПБ та їх відповідності ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адже в своїх рішеннях ЄСПЛ («Делькорт проти Бельгії», «Платаку проти Греції») звертає увагу на те, що країни, в яких є апеляційні та касаційні суди, повинні забезпечити до них ефективний доступ за гарантіями згідно ст. 6 Конвенції.

В більшості випадків виникає питання, в чому полягає специфічність справи про банкрутство порівняно зі звичайною господарською справою, яка не дозволяє оскаржити окремо у Верховний Суд ряд важливих питань.

Не притримується однозначності в цьому питанні і сам Верховний Суд, який з перемінним успіхом то допускає до оскарження ухвали поза ст. 9 КУзПБ, то ні.

Верховний Суд за обмеження

Першою серйозно за вирішення дилеми взялась «банкрутна» палата ВС у складі 9 суддів в межах справи № 922/6220/15. Предметом касаційного оскарження була ухвала суду першої інстанції про заміну сторони правонаступником. Тоді Верховний Суд ухвалою від 12.11.2019 року закрив касаційне провадження пославшись на вичерпність переліку ухвал, які згідно ст. 8 Закону про банкрутство підлягають касаційному оскарженню. ВС зазначив, що якби він допустив до свого провадження таку скаргу, він би діяв не як «суд, встановлений законом».

З такими висновками не погодились цілих 4 судді ВС, які виклали свою позицію в окремій думці до ухвали. Вона ґрунтувалась на тому, що (1) оскарження ухвали про заміну у справі про банкрутство в касаційному порядку прямо не заборонено Законом про банкрутство; (2) питання заміни кредитора правонаступником є за своєю суттю рішенням, прийнятим за результатом розгляду вимог кредитора (яке може оскаржуватись); (3) статті 255, 287 ГПК України передбачають право оскаржити ухвалу про заміну сторони правонаступником.

Друга і, на разі, найсвіжіша спроба розглянути це питання більш ґрунтовно була у справі № 50/311-б. В ній питання стояло також по оскарженню ухвали про відмову у заміні сторони правонаступником. Верховний Суд навіть намагався передати це питання на вирішення Великої Палати, проте отримав відмову з посиланням на те, що саме «банкрутна» палата ВС повинна вирішити, чи відступати їй від свого ж рішення.

В ході провадження у справі № 50/311-б Верховний Суд також запросив у Науково-консультативної ради висновок щодо застосування ст. 8 Закону про банкрутство та ст. 9 КУзПБ в розрізі положень ГПК України. У відповідь НКР надала висновки про те, що касаційний перегляд ухвал за результатами розгляду заяв про заміну кредитора у справі про банкрутство допускається якраз з огляду на положення процесуального кодексу. Окрім того, НКР відзначила у своєму висновку, що недопуск до касаційного перегляду такої скарги може свідчити про порушення «права на справедливий суд» у розумінні ст. 6 Конвенції.

Проте результатом повторного перегляду цього питання все ж стало закриття провадження ухвалою суду від 28.01.2021 р. Цього разу окрему думку взяв лише один суддя палати, що вказує на те, що позиція в підтримку формального застосування положень КУзПБ набуває все більшої підтримки серед суддівського корпусу. Водночас, цей же факт свідчить і про певну непослідовність Верховного Суду.

Черговий раз «банкрутна» палата збиратиметься для слухання подібного кейсу в межах справи № 922/3369/19.

Наведені рішення суттєво додали аргументації на користь формалізованого застосування ст. 8 Закону про банкрутство та ст. 9 КУзПБ, у зв’язку з чим ЄДРСР заповнився десятками ухвал про закриття касаційного провадження.

Проте ця обставина далеко не свідчить про формування Верховним Судом єдиного правозастосовчого підходу з цього питання.

Верховний Суд проти обмежень

В судовому реєстрі міститься ряд постанов, якими Верховний Суд все ж розглянув питання, які б силу суто буквального трактування положень ст. 8 Закону про банкрутство та ст. 9 КУзПБ не мали б бути предметом касаційного оскарження.

Зокрема, у справі № 922/1265/19 ВС розглянув скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство. Мотив перегляду сформульовано судом як «відсутність словосполучення «ухвали про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство в переліку судових рішень, які можуть переглядатися касаційним судом разом із постановою апеляційного господарського суду, прийнятою за результатами перегляду таких судових рішень, з огляду на наявність «ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство», та системне застосування приписів КУзПБ та норм Закону про банкрутство, не виключає можливості касаційного перегляду постанови апеляційного суду та ухвали про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство». При цьому, касаційний перегляд відбувся щодо всієї ухвали суду першої інстанції (включаючи питання про зупинення провадження у справі).

Зазначену постанову як правовий висновок ВС почав використовувати і надалі для наведення мотивів, чому він застосовує розширювальне тлумачення до положень законодавства про банкрутство, лише змінюючи формулювання предмету касаційного оскарження (до прикладу, постанова від 13.10.2020 у справі № 911/3070/15).

Показною за обґрунтуванням є і Постанова Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 925/1874/13. В ній суд розглядав питання скарги на дії арбітражного керуючого Суд в цьому випадку відстоюючи конституційний принцип забезпечення касаційного оскарження судового рішення вказав, що питання касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про усунення арбітражного керуючого за наслідками розгляду скарги на його дії (бездіяльність) є визначальним. Тобто в цій постанові суд встановив додатковий критерій відбору питань для касаційного оскарження – важливість (визначальність) відповідного процесуального питання для справи про банкрутство.

Не сумнівався ВС у можливості касаційного перегляду у постановах від 09.08.2018 року у справі № 5023/5722/11 та від 24.07.2019 року у справі № 5023/2756/11, хоча питання також стояло у заміні сторони судом першої інстанції при дії все тих же обмежень по ст. 8 Закону про банкрутство.

На нашу думку, висновки у наведених вище постановах, а також сам факт їх прийняття демонструють неоднорідний підхід Верховного Суду до вирішення проблеми. Так, приймаючи постанову у справі № 50/311-б мав би вирішити питання про відступлення від таких висновків.

Примітно, що Верховний Суд досить часто здійснює заміну сторони у справі банкрутство безпосередньо під час касаційного провадження (приклад при розгляді справи тією ж палатою - № 911/3070/15) або ж переглядає ухвалу суду апеляційної інстанції про заміну сторони (справа № 911/806/17, яку також розглядала палата). При цьому, процесуально питання заміни сторони в господарському процесі не відрізняється від аналогічного в банкрутстві та відбувається на будь-якій стадії провадження у справі. З огляду на що, відмова ВС від перегляду цього питання після суду першої інстанції, на нашу думку, є проявом надмірного формалізму.

Куди рухатись?

Ситуація, яка склалась навколо положень ст. 8 Закону про банкрутство та ст. 9 КУзПБ наочно показує випадок, коли законодавець штучно пригнічує цілком логічний та усталений процес. Адже можливість оскарження до суду касаційної інстанції рішень, що стосуються заміни сторони, зупинення провадження абсолютно обґрунтована і повинна стосуватись позовного процесу та процесу у справі про банкрутство в рівній мірі. Ухвали ж про недійсність правочинів, про усунення арбітражного керуючого за наслідком розгляду скарг або про затвердження плану санації взагалі можуть являти собою центральні питання в конкретній справі про банкрутство.

Законодавчі положення, побудовані у спосіб, що припускає їх пряму конкуренцію з існуючими нормами (в даному випадку ст. 9 КУзПБ проти ст.ст. 255, 287 ГПК України), неодмінно призведуть до суперечливої судової практики. Як видно з наведеного вище, єдність правозастосування не вдається забезпечити вже з кількох спроб і самому Верховному Суду.

Тому єдиним виходом зі становища є належна конфігурація положень законодавства в цьому напрямку. Звичайно, при регулюванні процедур банкрутства необхідно застерігати будь-які можливості для зловживання правами учасниками процесу або дії, спрямованими на його затягування (в тому числі шляхом оскарження всіх можливих процесуальних дій до касаційного суду). Проте вирішення ситуації шляхом блокування доступу до касаційного суду не є правовим шляхом.

Зокрема, для правильної роботи обмежень, що стосуються касаційного оскарження рішень у банкрутстві слід, перш за все, узгодити положення процесуального та «банкрутного» кодексів. Сам же перелік рішень, які підлягатимуть оскарженню до Верховного Суду, слід вивести на основі зваженого аналізу їх важливості для самої справи банкрутство. В будь-якому випадку, вбачається за можливе регламентувати процедуру направлення до вищої інстанції матеріалів оскарження (копій), яка дозволяє без затримок продовжувати розгляд у суді першої інстанції.