Банкрутний Імунітет
Стягнення заборгованості з державних підприємств було і залишається досить складною процедурою для кредитора. Труднощі в цьому випадку спричинені не лише відсутністю власного майна таких підприємств, але й певними законодавчими запобіжниками, які перешкоджають стягненню заборгованості з державних підприємств у передбачений законодавством спосіб.
Таким запобіжником є, зокрема, неможливість впровадження процедури ліквідації та санації щодо деяких державних підприємств у процедурі банкрутства.
Глухий кут розпорядження
Відповідно до ч.4 ст.96 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який на сьогодні вже втратив чинність, передбачалось, що положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб підприємств, що є об’єктами права державної власності які не підлягають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів.
Таким чином, факт включення державного підприємства до переліку об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації, фактично перешкоджав завершенню провадження у справі про банкрутство у зв’язку з неможливістю переходу до наступної процедури після процедури розпорядження майном боржника.
З набранням чинності Кодексом із процедур банкрутства (далі – Кодекс) ситуація дещо змінилась, адже Кодекс вже не містить вищевказаних обмежень. Однак, станом на 14 листопада 2019 року в Україні набув чинності та діє Закон України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», який фактично відновив вищевказаний мораторій.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (далі – Закон) встановлено, що у справах про банкрутство державних підприємств, у тому числі казенних підприємств, або акціонерних товариств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, не застосовуються судова процедура санації, крім тих, що залучені до виконання державного оборонного замовлення, виробництві, розробленні, модернізації, ремонті, обслуговуванні озброєння та військової техніки, та судова процедура ліквідації, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом. Таким чином, на сьогодні існує мораторій щодо переходу до процедури ліквідації або санації стосовно більшості підприємств у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків.
У пошуках легітимної мети: захист прав кредиторів чи держави?
Доцільність впровадження вищевказаного мораторію фактично стосовно всіх державних підприємств є досить сумнівною. Якщо прослідкувати логіку обмежень стосовно впровадження процедури ліквідації/санації державних підприємств, які діяли до прийняття Закону, то такі обмеження регулювалися виключно ч.3 ст. 214 ГК України та обмежувалися неможливістю застосування процедур ліквідації/санації до державних підприємств, які не підлягають приватизації (аналогічний підхід продубльований також у ч.4 ст.96 Кодексу). При цьому перелік таких підприємств був вичерпним та визначався Законом України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Тобто держава визначила перелік стратегічних підприємств, які є особливо важливими для інтересів держави, і виключно відносно цих підприємств вводились обмеження щодо їх приватизації та застосування процедур ліквідації/ санації.
Впровадження ж мораторію щодо переходу до процедур санації/ліквідації відносно всіх державних підприємств ставить такі підприємства у привілейоване становище в порівнянні з іншими юридичними особами, суперечить принципам приватно-правових правовідносин та призводить до виникнення певної невизначеності в судовій практиці. Вказана невизначеність обумовлена тим, що, відповідно до ч.2 ст.44 Кодексу, процедура розпорядження майном боржника вводиться строком до 170 календарних днів.
Після спливу 170-ти денного строку суд повинен прийняти рішення про перехід до наступної процедури, що фактично унеможливлюється у зв’язку з наявним мораторієм. При цьому чинне законодавство не дає процесуальних інструментів для суду як діяти у випадку неможливості завершення процедури банкрутства державного підприємства шляхом переходу до процедур санації/ліквідації через наявний мораторій.
У зв’язку з наявністю значної кількості проваджень у справі про банкрутство державних підприємств та відсутності законодавчого врегулювання, вирішення зазначеної проблеми взяла на себе судова практика. Аналізуючи вказані вище норми, Касаційний господарський суд у своїй постанові у справі No 906/1290/15 від 10.12.2019 року закрив провадження у справі про банкрутство державного підприємства у зв’язку з неможливістю застосування до боржника процедур санації чи ліквідації, неукладення впродовж тривалого часу мирової угоди.
Закриваючи провадження у вказаній вище справі, суд виходив з того, що предметом провадження у справі про банкрутство є досягнення легітимної мети, визначеної чинним на момент розгляду справи Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, яким встановлено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
З огляду на викладене, наявність встановленого законом обмеження щодо застосування до боржника процедур санації чи ліквідації, відсутність ініціатив з боку КМУ або органів виконавчої влади ініціатив щодо надання підтримки неплатоспроможному ДП та відсутність у зв`язку з наведеним успішного завершення процедури банкрутства боржника, позбавляють можливості досягнення легітимної мети процедури банкрутства.
Тобто провадження у справі про банкрутство має порушуватись не просто так, а виключно з метою досягнення легітимної мети такої процедури - повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Однак, досягнення «повного або часткового погашення вимог кредиторів» є неможливим при наявності законодавчої заборони щодо застосування до боржника процедур санації чи ліквідації.
У вказаному вище випадку, запроваджена процедура банкрутства втрачає доцільність її запровадження, адже не призводить до досягнення мети - повного або часткового погашення вимог кредиторів. У зв’язку з викладеним, Касаційний господарський суд у вказаній вище справі прийшов до висновку про необхідність закриття провадження у справі про банкрутство із застосуванням п.2 ч.1 ст. 231 ГПК України у зв’язку з відсутністю предмету спору.
Схожа правова позиція була також підтримана Касаційним судом у постанові у справі No917/1230/15 від 07.10.2020 року, No916/61/13-г від 20.10.2020 року. Однак, у вказаній справі судом було закрите провадження на підставі п.7 ч.1 ст.90 Кодексу з процедур банкрутства у зв’язку з тим, що така справа не підлягає розгляду в господарських судах України.
Така логіка суду є справедливою, адже продовження процедури банкрутства ДП на стадії розпорядження майном, за відсутності будь-якої реальної можливості переходу до наступних процедур банкрутства, призводить лише до порушення прав як боржника, так і кредиторів.
Поле для зловживань
В контексті викладеного, необхідно зазначити, що, на жаль, непоодинокими є випадки застосування процедури банкрутства державних підприємств не з метою задоволення вимог кредитора, а з метою вчинення тиску на ДП, отримання фактичного контролю над підприємством та протиправного використання основних засобів останнього.
На сьогоднішній день все частіше спостерігаємо ситуації, коли після закриття провадження у справі про банкрутство ДП, із вказаних вище підстав, протягом місяця відносно такого ДП порушується нове провадження у справі про банкрутство.
В даному випадку виникає питання, наскільки доцільним є порушення провадження у справі про банкрутство ДП, відносно якого наявна ухвала про закриття провадження у справі про банкрутство у зв’язку з неможливістю переходу до наступних процедур, крім розпорядження майном?
При цьому обставина, що призвела до закриття провадження у справі про банкрутство, не зникла, більше того, така обставина на момент порушення нового банкрутства є встановленою судом в ухвалі про закриття провадження. Зокрема, в ухвалі про закриття провадження про банкрутство суд, роблячи висновок про неможливість досягнення легітимної мети процедури банкрутства, повинен перевірити та встановити наступні обставини:
- мораторій на застосування процедур ліквідації/санації до ДП чинний;
- відсутність ініціатив з боку КМУ або органів виконавчої влади щодо надання підтримки (відновлення платоспроможності) неплатоспроможному ДП.
Відтак, порушення провадження у справі про банкрутство ДП, відносно якого наявна ухвала про закриття провадження у справі про банкрутство у зв’язку з неможливістю переходу до наступних процедур, крім розпорядження майном, є невиправданим, адже порушення нового банкрутства фактично не призведе до досягнення легітимної мети такої процедури, що вже було встановлено судом в ухвалі про закриття попереднього провадження у справі про банкрутство.
Судова практика не врегульовує випадків щодо можливості порушення протягом короткого проміжку часу нового провадження про банкрутство ДП, відносно якого наявна ухвала про закриття провадження у справі про банкрутство у зв’язку з неможливістю переходу до наступних процедур, крім розпорядження майном.
На нашу думку, вказана вище проблема повинна бути вирішена на законодавчому рівні, шляхом визначення переліку стратегічно важливих для держави підприємств, які не можуть бути приватизовані та до яких не можна застосувати процедури ліквідації/ санації в провадженні у справі про банкрутство. Однак, поки законодавець мовчить, врегулювання вказаної проблеми можливе лише на рівні судової практики.
У даному випадку справедливо продовжувати логіку, викладену в постановах КГС ВС у справі No 906/1290/15 від 10.12.2019 року, у справі No 917/1230/15 від 07.10.2020 року, No916/61/13-г від 20.10.2020 року, та відмовляти у порушенні нового провадження у справі про банкрутство на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК України у зв’язку з тим, що заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Тобто у випадку надходження до суду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство ДП, відносно якого наявна ухвала про закриття провадження у справі про банкрутство у зв’язку з неможливістю переходу до наступних процедур, крім розпорядження майном, суд повинен дослідити ухвалу про закриття провадження в первинній справі про банкрутство такого ДП та перевірити чинність мораторію на перехід до процедур санації/ліквідації, а також надходження до суду пропозиції з боку КМУ або органів виконавчої влади ініціатив щодо надання підтримки (відновлення платоспроможності) неплатоспроможному ДП.
Встановивши чинність мораторію на перехід до процедур санації/ліквідації ДП та відсутність пропозицій з боку держави щодо підтримки неплатоспроможного ДП, судом фактично буде встановлено, що підстави, які стали підставою закриття провадження щодо банкрутства такого ДП, не відпали, а відтак, заява про порушення нового банкрутства відносно ДП не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Такий підхід по суті є тотожним підходу КГС у справі No916/61/13- г, No917/1230/15, де суд, закриваючи провадження, застосував на п.7 ч.1 ст.90 Кодексу з процедур банкрутства.
Вирішення питання щодо неможливості досягнення легітимної мети процедури банкрутства ДП на стадії відкриття повторного провадження у справі про банкрутство сприятиме унеможливленню зловживань з боку недобросовісних кредиторів та недопущенню використання процедури банкрутства з метою вчинення тиску на ДП, блокування його діяльності або отримання контролю над підприємством.