Суд епохи банкократії

Україна має дві пов’язані традиції — в усіх бідах звинувачувати суддів, а в будь-якій неконтрольованій ситуації вимагати створення окремої спеціалізованої судової установи. Подібний сценарій, схоже, розгортатиметься зі створенням спеціалізованого фінансового суду, який, окрім піар-ефекту для іноземних інвесторів, навряд суттєво виправить ситуацію у фінансовому секторі.

Уперше ідею створення фінансового суду озвучив голова Нацбанку Кирило Шевченко на початку лютого цього року. Головний банкір України зазначив, що державі потрібна окрема судова інституція для захисту позикодавців, які «не мають іншої можливості повернути свої кошти через нинішню юридичну систему, уражену корупцією». Такий суд мав би розглядати спори про банківські позики, щоб упоратися зі зростанням кількості та обсягів несплачених кредитів. Серед переваг створення спеціалізованого суду згадувалося потенційне скорочення частки прострочених кредитів із нинішніх 42% до 24% до 2023 року та залучення приватних іноземних інвесторів у банківський сектор. Згодом Кирило Шевченко згадав про наявний попередній успішний досвід створення спеціалізованих судів, таких як ВАКС та Вищий суд з питань інтелектуальної власності, а також зазначив, що Україна вже проводить із цього приводу переговори з МВФ.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

Попри незначне поширення, створення окремої судової інституції, яка б мала назву «фінансовий суд», для світу не є чимось новим. Оскільки диявол зазвичай ховається в деталях, важливо з’ясувати відмінності в юрисдикції та повноваженнях таких судів.

Найближчою до озвученої головою НБУ концепції є система фінансових судів у Китаї. Там вже декілька років функціонує Шанхайський фінансовий суд та повинен запрацювати аналогічний у Пекіні. Такі суди мають спеціальну юрисдикцію щодо фінансових цивільних, господарських та фінансових адміністративних справ. Зі слів голови Вищого народного суду КНР судді Чжоу Цяна, створення таких інституцій має на меті вдосконалення системи фінансового судочинства китайських судів, запобігання системним фінансовим ризикам та їх вирішення, сприяння високому розвитку економіки Пекіна та Шанхая, а також посилення міжнародного впливу та ваги Китайської судової влади у фінансовому секторі.

Фінансовий суд (Finanzgericht) наявний і в Німеччині. Проте німецька «версія» є частиною системи адміністративних судів: вони спеціалізуються на податкових спорах і розглядають заяви (позови) громадян, які стверджують, що податкові або митні органи оподатковували їх незаконно. 

Також фінансовий суд існує і в Великій Британії, але його функції кардинально відмінні від двох попередніх. Фінансовий суд (Financial Remedies Court) є частиною Сімейного суду та спеціалізується на вирішенні фінансових проблем у сімейних спорах, які виникають, наприклад, після розпаду шлюбу чи цивільного партнерства.

ВІТЧИЗНЯНІ РЕАЛІЇ 

Насправді звинувачення суддів у неповерненні банківських кредитів є некоректним. До того ж таке твердження є непослідовним, адже, як зазначає сам Національний банк України на своєму офіційному сайті, висока частка NPL — результат кредитної експансії минулих років, коли стандарти оцінювання платоспроможності позичальників були низькими, а права кредиторів недостатньо захищеними. Інша вагома причина — практика кредитування пов’язаних осіб, які припинили обслуговувати кредити під час кризи. Жодного слова про суддів. При цьому частка непрацюючих кредитів (NPL) в Україні поступово скорочується з 2018 року та на початок 2­021-го становила 41%. Зниження загальної частки NPL у банківському секторі за 2020 рік на 7,4 в.п. обумовлено, зокрема, проведеною роботою державних банків: за рік вони списали 30,6 млрд грн гривневих кредитів та 3,1 млрд грн у доларовому еквіваленті. Це дало їм змогу знизити частку непрацюючих кредитів із 63,5% до 57,4%. 

Крім офіційної позиції регулятора про причини кредитних неплатежів, хотілося б сказати про щонайменше дві фінансові кризи — світову 2008 року та вітчизняну, зумовлену анексію Криму, війною на Сході України, примусовим виведенням із ринку понад 100 банків, а також відсутність дієвих механізмів реструктуризації заборгованості та санації боржника, особливо в державному секторі. 

У судовій практиці останніми роками, навпаки, спостерігається вектор захисту кредитора, коли в законодавчо спірних чи невизначених ситуаціях суди керуються принципом «pacta sunt servanda», або «борги треба повертати». Доказом цього є «прокредиторський» виступ голови Верховного Суду Валентини Данішевської 6 листопада 2020 року на нараді суддів КГС ВС, апеляційних і місцевих господарських судів, присвяченій річниці введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства (далі — КУзПБ). Під час виступу головна суддя країни зауважила, що «коли інтереси кредиторів та інтереси боржника починають конфліктувати між собою, кредитор повинен мати перевагу в такому процесі. Адже кредитори залишаються основою економіки, а боржник, який не виконує умови контракту, тягне її на дно».

Якщо говорити про юрисдикцію, то сьогодні в Україні в межах господарського судочинства вже сформована єдина вертикаль суддів, які спеціалізуються на розгляді справ про банкрутство (як юридичних, так і фізичних осіб), і налічує вона 165 суддів (із них у місцевих господарських судах — 119, а в апеляційних господарських судах — 46 суддів). Враховуючи те, що КУзПБ фактично зняв бар’єри для порушення справ про банкрутство, саме ця судова вертикаль буде основною ланкою боротьби з недобросовісними боржниками. Виокремлювати нову вертикаль фінансових судів недоцільно, адже таким чином штучно буде створено проблему розмежування юрисдикцій. Тож якщо і розвивати ідею очільника НБУ, то логічно це робити на базі судів, які розглядають банкрутні справи. 

Не виключено, що заява про створення суду є насамперед політичним кроком, спрямованим, з одного боку, на міжнародних партнерів — кредиторів (МВФ, Світовий банк тощо), які зазвичай вітають такі ініціативи. З іншого боку, ігнорування прохання частково може зняти політичну відповідальність з регулятора в разі нерозв’язання проблеми кадрів. 

ПЕРСПЕКТИВИ 

Насправді створення окремого фінансового суду, окрім піар-ефекту для іноземних інвесторів, навряд суттєво виправить ситуацію. Навпаки, це може додати певних організаційних труднощів: добір суддів, пошук приміщення та фінансування, розмежування юрисдикцій. Більш ефективним, я вважаю, буде фокусування на законодавчих змінах.

По-перше, потрібно вдосконалити механізми реструктуризації боргів та санації боржника. Багато в чому саме це є першопричиною проблеми «поганих» боргів, адже за відсутності прийнятних, а іноді — обов’язкових «мирних» інструментів для обох сторін вирішення питання простроченої заборгованості заходить у глухий кут. Особливо гострою є ситуація для держбанків, які сконцентрували понад 70% NPL усього банківського сектору. 

По-друге, слід унеможливити використання недобросовісними кре­диторами інституту недійсності кредитних договорів та договорів забезпечення. Для доповнення наявної норми статті 1057-1 ЦК України необхідно закріпити законодавче положення, яке передбачає поширення на банківські кредити правил про договір послуг та, відповідно, про можливість визнання недійсним кредитного договору лише на майбутнє (неможливість зарахування відсотків як повернення тіла кредиту). Також потрібно забезпечити збереження чинності договорів забезпечення до повного повернення кредитних коштів.

По-третє, треба розвивати інститут субсидіарної відповідальності керівників, учасників та бенефіціарних власників боржника. Мабуть, один із найбільш перспективних напрямів, який водночас вимагає балансу та обережності. Подальше впровадження нової доктрини «підняття корпоративної вуалі» на противагу принципу обмеженої відповідальності, з одного боку, сприятиме захищеності кредиторів та поверненню кредитів, з іншого — створюватиме необмежені ризики для учасників потенційного боржника, знижуючи таким чином економічну активність.