Преюдиція у кримінальному провадженні: позиції Верховного Суду
Здебільшого відносини, покладені в основу кримінальних проваджень, є комплексними, багатовекторними й такими, що охоплюють різні за галузевою належністю правовідношення – цивільні, адміністративні та/або господарські.
Отже, часто-густо комплексний характер зазначених відносин породжує, крім кримінального провадження, й низку інших цивільних, господарських і/або адміністративних спорів.
У зв'язку із цим адвокати в таких випадках надають клієнтам відповідну комплексну правничу допомогу, яка полягає як у здійсненні захисту в кримінальному провадженні, так і в супроводженні судових спорів в інших видах судочинства.
З огляду на те що цивільні, господарські чи адміністративні справи переважно розглядають швидше, аніж кримінальне провадження, то на момент направлення до суду обвинувального акта вже може бути низка судових рішень стосовно відповідних правовідносин, ухвалених у порядку інших видів судочинства.
А тому постає таке запитання: чи мають такі рішення преюдиційний характер для кримінального провадження?
Преюдиційний характер судових рішень, ухвалених в інших видах судочинства, допускається як нормами КПК України й інших процесуальних кодексів, так і наявністю відповідних позицій Верховного Суду.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 90 КПК України рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили та яким установлено порушення прав людини й основоположних свобод, гарантованих Конституцією України й міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, має преюдиціальне значення для суду, що вирішує питання про допустимість доказів.
Крім того, згідно із ч. 1 ст. 317 КПК України документи, інші матеріали, надані суду під час судового провадження його учасниками, судові рішення та інші документи й матеріали, що мають значення для цього кримінального провадження, долучають до обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та є матеріалами кримінального провадження (кримінальною справою).
Щодо інших кодексів потрібно зауважити, що у ст. 14 КАС України та ст. 18 ГПК України вказано, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами і їх об'єднаннями на всій території України.
Подібного змісту норма міститься й у ст. 18 ЦПК України. Отже, зазначені норми передбачають можливість використання як доказу у кримінальному провадженні судових рішень, ухвалених в інших видах судочинства.
Наведену позицію підтримав і Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду. Зокрема, постановою ВС/ККС від 19.06.2018 р. у справі No 446/1797/14-к скасовано ухвалу апеляційного суду та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції, оскільки суд не дослідив постанову адміністративного суду, яка має преюдиціальне значення під час вирішення питання щодо допустимості доказів, а тому відповідну постанову має бути досліджено в судовому засіданні.
Водночас, незважаючи на викладене вище, Касаційний кримінальний суд ухвалив постанову від 04.08.2021 р. у справі No 390/934/13-к, яка докорінно йде в розріз з описаною позицією.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що надання іншим судовим рішенням преюдиціального значення в цьому кримінальному провадженні є безпідставним із таких причин:
1. По-перше, відповідно до положень ст. 90 КПК України рішення національного суду має преюдиціальне значення, лише якщо воно набрало законної сили та ним установлено порушення прав людини й основоположних свобод, гарантованих Конституцією України й міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України. Як наслідок, судове рішення має преюдиціальне значення для суду, який розглядає кримінальне провадження, тільки у визначених цією статтею випадках. Чинний КПК України не містить інших положень, на підставі яких рішення судів інших юрисдикцій могли б бути визнані преюдиціальними в кримінальному процесі, тобто такими, які звільняють суд від необхідності встановлення обставин, що підлягають доказуванню, шляхом дослідження й оцінки всієї сукупності доказів у кримінальному провадженні.
2. По-друге, завдання кримінального судочинства є відмінним від тих завдань, які вирішують національні суди в цивільній, господарській чи адміністративній юрисдикціях. Здійснюючи кримінальне судочинство, суди не вирішують спір, а розглядають пред'явлене особі обвинувачення й за допомогою доказів установлюють, чи винна конкретна особа у його вчиненні. Усі докази винуватості або невинуватості особи підлягають дослідженню в змагальному кримінальному процесі.
3. По-третє, формальне дотримання вимог цивільного (господарського) законодавства під час укладення певних правочинів не виключає злочинного умислу або злочинності дій. Навпаки, у деяких випадках укладення господарських чи цивільних договорів може бути проявом об'єктивної сторони злочину або мати на меті надання певним протиправним діям вигляду законності.
4. По-четверте, апеляційний суд, надаючи наведеним вище рішенням інших юрисдикцій преюдиціального значення, не звернув уваги, що в названих вище справах і в цьому кримінальному провадженні брали участь різні учасники, були різними предмет розгляду, засоби доказування й обсяг доказів.
Зазначена правова позиція є досить спірною, оскільки вона фактично нівелює преюдиційний характер рішень національних судів, ухвалених у порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства, бо кожен із згаданих видів судочинства має власні завдання, що є відмінними від завдання кримінального судочинства. А тому рішення, ухвалені внаслідок такого розгляду, матимуть власний предмет розгляду, засоби доказування, суб'єктний склад й обсяг доказів.
Спірним також є твердження про те, що дотримання вимог цивільного (господарського) законодавства під час укладення певних правочинів не виключає злочинного умислу або злочинності дій. Щодо цього твердження вважаємо за потрібне зауважити, що дотримання вимог цивільного (господарського) законодавства якраз і виключає злочинність дій у разі укладення саме цих правочинів, але не виключає наявності загального складу злочину й того, що такі законні дії могли бути елементом стадії готування до кримінального правопорушення. Тобто судове рішення іншого випадку судочинства якраз і може підтвердити лише законність дій або актів, що були предметом його розгляду, не оцінюючи їх значення в контексті кримінального провадження та не підміняючи кримінальний суд й органи досудового розслідування.
Інакше в межах кримінального провадження здійснюватиметься переоцінка встановлених судами обставин, тим самим нівелюючи правове значення судового рішення та створюючи можливості для прийняття судами діаметрально протилежних судових актів з одних і тих самих питань, що не лише негативно позначається на якості правосуддя, а й суперечить сутності правової держави.
Цього підходу дотримується і Європейський суд з прав людини, який у рішенні "Салов проти України" від 06.09.2005 р. (заява No 65518/01) зазначив: "Одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який передбачає, що, коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду (див. рішення у справі Brumarescu, наведене вище, § 61)".
Подібну позицію викладено й у рішенні "Совтрансавто-Холдинг" проти України" від 25.07.2002 р. (заява No 48553/99).
ВИСНОВОК:
Отже, актуальна позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 04.08.2021 р. у справі No 390/934/13-к, максимально звужує положення ст. 90 КПК України, що фактично унеможливлює преюдиційність судових рішень, ухвалених у порядку інших видів судочинства. Це, своєю чергою, призводить до порушення принципу правової визначеності й остаточності судових рішень.