Спільника справа

Дотримання права на справедливий суд є наріжним для кримінального судочинства. Коли йдеться про серйозне обвинувачення і, зокрема, позбавлення волі особи, наявність сумнівів у тому, що справу розглядав належний неупереджений суд, неприпустима. Саме тому профільне законодавство містить чимало запобіжників, які б мали мінімізувати ризики несправедливого судочинства. Один із них — заборона повторної участі судді в розгляді справи.

Такі приписи є і в українському законодавстві.

Вимоги КПК

Стаття 76 кримінального процесуального кодексу (КПК) України встановлює недопустимість повторної участі судді в кримінальному провадженні. Зокрема, нею передбачено таке:

• суддя, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не має права брати участь у цьому самому провадженні в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій,
• суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді першої інстанції, не має права брати участь у цьому самому провадженні в судах апеляційної та касаційної інстанцій, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду першої інстанції.

Фактично для уникнення повторної участі судді в більшості судів, що розглядають кримінальні справи, слідчі судді не є суддями, які розглядають кримінальні справи по суті. У загальних судах функції слідчих суддів виконують судді‑цивілісти. У Вищому антикорупційному суді (ВАКС) є окрема група слідчих суддів.

Однак це поширюється на випадки, коли є одна справа. А коли справ дві чи більше, а коли вони тісно пов’язані між собою?

З іншого боку, в українських реаліях є й інша практика — «прив’язувати» одне провадження до одного судді або слідчого судді. Таку практику застосовує, наприклад, ВАКС. Усі клопотання‑заяви на досудовому слідстві в рамках одного кримінального провадження потраплятимуть до одного й того самого слідчого судді. Ба більше, якщо до ВАКС передано обвинувальний акт, то всі подальші матеріали будуть також потрапляти до тієї самої колегії суддів.

Певною мірою це видається виправданим — суддя вже обізнаний з обставинами, йому набагато простіше буде заглибитися в суть нового клопотання, та й сторонам обвинувачення і захисту не доведеться знову пояснювати всі тонкощі справи. Але кожне правило, як відомо, підтверджується винятками.

Можливе виникнення ситуацій, коли користь від процесуальної економії нівелюється ризиками упередженості суду.

Так може статися, якщо хтось із обвинувачених піде на угоду про визнання винуватості, в обмін на пом’якшення покарання повідає стороні обвинувачення і суду певні обставини, які не будуть відомі захисту інших обвинувачених.

Українська практика розгляду справ, у яких укладено угоду з одним із підозрюваних

Так сталося в одному з процесів, коли справу вже було передано до суду. Після початку судового розгляду один із трьох обвинувачених забажав укласти угоду про визнання винуватості. Це його беззаперечне право. Проте для реалізації такого права було здійснено виділення провадження проти цієї особи із загальної справи. Цю виділену справу було розподілено на ту саму колегію суддів, що продовжує розгляд первісної справи. Нібито в іншій справі в закритому судовому засіданні відбувся розгляд угоди про визнання винуватості. Угоду було затверджено із вказівкою, що «зізнавальні показання обвинуваченої на стадії досудового розслідування та судового провадження можуть суттєво допомогти встановити обставини вчинення кримінального правопорушення. Поведінка та ставлення до вчинення нею кримінального правопорушення дійсно вказують на наявність щирого каяття та активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення».

Які ці показання, іншим обвинуваченим та їх захисникам невідомо. Зате відомо колегії суду, яка продовжила слухати первісну справу щодо двох інших обвинувачених.

Формально дотримано вимог процесуального законодавства та процедур, але реально створено обставини, за яких суду наперед відомо більше, ніж стороні захисту.

На думку суду, повторності участі суддів у провадженні немає. Так само немає підстав для самовідводу чи відводу суддів.

Але, схоже, інша думка є в Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Справа ЄСПЛ «Муча проти Словаччини»

25 листопада 2021 року в рішенні у справі «Муча проти Словаччини» (скарга № 63703/19) ЄСПЛ одноголосно постановив, що мало місце порушення частини 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки суд, який схвалив угоди спільників про визнання винуватості, що заподіюють шкоду презумпції невинуватості основного обвинуваченого, є упередженим у процесі над ним.

Ця справа стосувалася засудження заявника до 23 років позбавлення волі за різні види організованої злочинності, включаючи насильницькі злочини.

Частина аргументів національних судів була заснована на свідченнях спільників, які передали докази державі в рамках угоди про визнання винуватості.

Водночас засудження заявника відбулося за рішенням тієї самої колегії в складі тих самих трьох суддів, які затверджували угоди про визнання винуватості. Ба більше, колегія визнала, що вироки спільників за угодою були частиною справи проти заявника.

Суд спирався на те, що в попередніх рішеннях було чітко визначено: заявник несе відповідальність за конкретні злочинні дії. Враховуючи роль, яку вони відіграли в судовому розгляді заявника в тому самому суді, його сумніви щодо неупередженості суду були об’єктивно виправданими.

Цікавим фактом у цій справі було те, що заявник, Павло Муча, був членом середнього рівня організованої злочинної групи, яка діяла в Словаччині. У 2012 році його та дев’ять членів цієї організації було обвинувачено у створенні, задумі та підтримці злочинного угрупування, а також у множинних насильницьких злочинах. Було вирішено притягнути до відповідальності вісьмох обвинувачених окремо, оскільки вони були готові укласти угоди про визнання винуватості. У 2012 і 2013 роках ці угоди затвердила одна колегія у складі трьох суддів Спеціалізованого кримінального суду. Всі вісім були визнані винними й отримали мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі.

В угодах про визнання винуватості та в судових рішеннях чітко було вказано, що заявник, пан Муча, робив певні дії: давав інструкції щодо вчинення різних злочинних дій, отримував відсоток від вимагання, виписував «штрафи» молодшим членам банди.

Спеціалізований кримінальний суд судив пана Мучу в 2013 році, визнавши його винним за всіма звинуваченнями та засудивши до 23 років позбавлення волі.

Обвинувальні вироки за угодами про визнання винуватості в обґрунтуванні суд визнав частиною справи, що розглядається.

Звернення до ЄСПЛ та позиція Суду

Звертаючись до ЄСПЛ, заявник не оскаржував загальну справедливість свого судового розгляду. Його скарга стосувалась переважно того факту, що його визнала винним та сама колегія суддів, яка ухвалювала вироки щодо його спільників за угодами про визнання винуватості. Він вказував, що це, беззаперечно, вплинуло на неупередженість суду та його право вважатися невинним.

У цій справі ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий суд. Він це побачив не стільки в тому, що справу заявника розглядала та сама колегія суддів, скільки в тому, що вони прямо використали як докази вини дані з вироків стосовно спільників.

ЄСПЛ підкреслив, що до складу суду входили лише професійні судді. Бувши професіоналами, юристами, вони могли відокремитися від висновків, зроблених ними в інших судових провадженнях. Однак не зробили цього.

Попри те що в суді було представлено інші докази, основне обґрунтування вини заявника базувалося на фактах, встановлених у вироках щодо його спільників.

У зв’язку з цим ЄСПЛ нагадав свою практику, за якою вважає порушенням презумпції невинуватості, якщо судове рішення чи заява, зроблена державним посадовцем щодо особи, обвинуваченої в скоєнні кримінального правопорушення, відображає думку про те, що ця особа винна, до того, як її фактично було визнано винною згідно із законом.

Звісно, в складних, тісно пов’язаних провадженнях, нагадує ЄСПЛ, допустимо посилатися на особу, її слова чи вчинки. Однак потрібно враховувати, що таку особу ще не визнано винною. А тому навіть у рішеннях суду стосовно спільників потрібно дотримуватися гарантій презумпції невинуватості особи, якій ще належить пізніше постати перед судом.

У цій самій справі у вироках посилання на заявника не було сформульовано таким чином, щоб було зрозуміло, що він матиме ще власний процес стосовно своєї винуватості, що його не визнано винним на момент розгляду справи. Натомість його участь у певній злочинній діяльності було конкретно визначено як доведений факт.

ЄСПЛ вказав, що суд першої інстанції фактично в цій справі не дослідив фактів, установлених у попередніх справах. Просто вирішив врахувати те, що було сказано спільниками під час їх засудження. Водночас очевидно, що спільники, які уклали угоди про визнання винуватості та на свідченнях яких в основному базувалося засудження заявника, очевидно мали вигоду від того, щоб їх покази не суперечили їхнім попереднім заявам.

Оскільки рішення у справах співучасників явно заподіяли шкоду справі заявника, враховуючи роль, яку вони відіграли в судовому розгляді його справи, що відбувався за участі того самого складу суду, ЄСПЛ вважає сумніви заявника стосовно упередженості суду об’єктивно виправданими. І вищі суди не усунули цього недоліку.

Таким чином, мало місце порушення права на справедливий суд.

Замість висновків

З аргументів ЄСПЛ видається очевидним, що суду (суддям) важко відмежуватися від тих даних, які вони отримали в суміжних кримінальних провадженнях. Значно простіше вважати доведеними ті факти, які вже було озвучено суду, ніж аналізувати нові докази. І тим паче непросто «забути» отримані від спільників показання. Тож, щоб не виникало таких складнощів і не з’являвся ризик порушення права на справедливий суд та презумпції невинуватості, варто було би подумати про змінення складу суду для розгляду справи проти спільників. Хоча б у випадках, коли хтось із них пішов на угоду зі слідством і мав цілком закономірне бажання перекласти більше провини на інших обвинувачених.