«Українці можуть пишатися рівнем консолідації. Головне — не втратити цей запал після ПЕРЕМОГИ»
— Як ви зустріли ранок 24 лютого? Яка була Ваша перша емоція?
— Я був у Києві, прокинувся від дзвінка друга. Це, звичайно, був шок, я до останнього не вірив у початок війни. З усіх раціональних та логічних міркувань я був упевнений, що росія не почне війну. Думав, що це звичайний блеф, намагання підвищити ставки. З огляду на все, що відбувалось всередині рф, мені здавалось, що цього не буде. Однак, повномасштабна війна розпочалась.
Через декілька годин від початку атаки, коли було не зрозуміло, що відбуватиметься далі, якого масштабу будуть бомбардування, на вулицях була паніка, а мене охопила лють. Мене обурило, що люди, у тому числі і я, змушені збирати речі першої необхідності, покидати свій дім та йти до бомбосховища, під час кожної наступної сирени ховатися в укритті через агресію іншої держави. Саме відчуття люті переповнювало від того, що в один момент ми повинні ховатись, готуватись невідомо до чого.
— З якими викликами у волонтерській діяльності вам найчастіше доводиться мати справу?
— По-перше, це було абсолютно нове комплексне завдання, спочатку було незрозуміло, як правильно налаштувати роботу, з ким зв’язуватись, з чого взагалі розпочати. Коли взаємодіяли з людьми, що волонтерили ще з 2014 року, то було легше. Вони вже мали якість налагоджені контакти, розуміли основні запити, що і кому потрібно, де це можна дістати.
Другий виклик — робота в умовах хаосу. Ви розумієте, що це не звичайний ринок, на якому в кожної зі сторін є певні права та обов’язки, ви щось замовляєте, сплачуєте та очікуєте на доставку, а інша сторона зобов’язується це доставити в якісь певні строки, а якщо якісь очікування не виправдовуються, то спрацьовують механізми відповідальності. Тут так не працює. Зрозуміло, що всі намагаються бути відповідальними, але через те, що запитів багато, кожен намагається працювати понаднормово, зробити більше, аніж можливо осилити, утім в людини, з якою ви вже про щось домовились, просто може не вийти щось передати з об’єктивних причин. Тому потрібно навчитись менеджити свої очікування і ставити часові рамки із запасом, розуміти, що вам може знадобитись більше часу, щоб щось знайти, купити і доставити. Тут ми говоримо не про компанії, а про окремих людей.
Третім викликом для мене є те, що доводиться працювати з новими галузями знань. У моєму випадку, наприклад, це фармацевтика. Тепер я знаюсь на тому, що і від чого допомагає, розуміюсь в можливих аналогах, що препарати із різними назвами мають одну й ту ж діючу речовину і можуть вживатись взаємозамінно.
Або ж конкретно кровоспинні турнікети: потрібно шукати із певними чітко визначеними характеристиками. В іншому випадку, турнікет буде неякісним і при використанні може не врятувати комусь життя або ж призвести до каліцтва. Якість конкретної одиниці перевіряється тільки при застосуванні, просто списати браковані одиниці не вийде. Це найгірше.
— Чи є щось непідвладне вашим силам як волонтера? Що складніше за все зараз знайти та доставити?
— Це деякі категорії ліків: рецептурні, серцеві препарати та ті, що застосовуються при діабеті. У серцевих медикаментах є велика потреба на деокупованих територіях.
Є також потреба в тих самих турнікетах, але в процесі роботи ми вже на особистому досвіді знаємо, де кращі і як можна їх дістати. Є вже напрацьовані механізми.
Так само, багато питань щодо військових аптечок.
— Що вас мотивує та надихає кожного ранку прокидатись і не покладати руки?
— Якщо говорити глобально, то чітке розуміння того, що є пріоритет збереження державності та свободи. Я вважаю, що це найважливіше на цей час. У моєму випадку, якщо вдалось забезпечити базовий рівень особистої безпеки, то наступний рівень — докласти всіх зусиль задля збереження державності, незалежності та свободи.
Говорячи про особисту внутрішню мотивацію, коли я бачу результати діяльності моєї команди, то це окрилює, дає сенс та заряджає на більші досягнення у допомозі цивільним на окупованих та звільнених територіях, людям на передовій. У комплексі вимальовується розуміння: маленька діяльність служить великій меті.
— За чим з довоєнного життя ви сумуєте? Чого не вистачає?
— Бажання планувати й певної визначеності. За кавою в офісі сумую (сміється).
— Як команда EQUITY допомагає наблизити Перемогу?
— Кожен член команди усіма своїми зусиллями намагався чимось допомогти один одному та іншим. Багато колег приєднались до волонтерського руху. Ті, що мали транспортні засоби, залишились у Києві, розвозили їжу, людей, купували необхідні мілітаристські речі. Усі, хто мав змогу, збирали та обмінювались інформацією, запитами. Ті, хто виїхали з Києва, відпрацьовували запити зі столиці щодо ліків, потім надсилали поїздами.
Керівництво закривало фінансове питання діяльності, частково діяли силами колег. Старші партнери компанії продовжують самостійно фінансувати деякі напрямки. Наприклад, один з партнерів допоміг організувати центр з пошиття плитоносок, які відправляють потім по всіх куточках України.
Декілька колег приєднались до лав Збройних Сил та знаходяться у «гарячих точках» зіткнення з ворогом.
Також компанія «воює» на юридичному фронті, долучившись до ініціатив громадських організацій та державних установ, надаючи релевантну для держави правову допомогу.
Водночас усі колеги намагаються допомагати один одному, друзям, знайомим із допомогою в пошуку необхідних речей.
— На вашу думку, як юридична спільнота може допомогти?
— Усі погоджуються, що юридичний ринок потужно зреагував на агресію рф проти України. Багато партнерів, суддів, відомих адвокатів долучились до ЗСУ та територіальної оборони, постійно волонтерять. Мало хто залишився осторонь: усі розуміють, що основна інвестиція своїх зусиль та часу повинна бути направлена в безпеку країни та суспільства.
Важливо допомагати суспільно-корисною працею по своїм можливостям та не вигоряти. Це очікувано, що будь-яка добровільна волонтерська ініціатива має властивість вигоряти. Я бачу, що з часом люди поступово знижують градус активності в силу природних психологічних причин. На початку всі максимально «заряджені», готові викладатись на максимум, потім через тиждень на 90 відсотків і так далі. Також з часом «розслабляєшся», коли розумієш, що Київ вистояв, мабуть, потрібно вже і додому повертатись. Хоча я погоджуюсь, що економіка повинна працювати, але розслаблятись зарано. Зрозуміло, що активність піде на спад, головне — не нівелювати власну діяльність, намагатись інтегрувати її з повсякденними справами.
— Що ви плануєте зробити після Перемоги?
— Я б хотів поїхати містами Сходу та Півдня, побачити результати того, що вчинили окупанти. Я був декілька днів тому в містах і селах Київської області. Це справило на мене враження, але я розумію, що нам ще доведеться побачити ще гірші руйнування і не тільки їх, на жаль. Хочеться це все зафіксувати у себе в пам’яті, аби ні в якому разі не забути.