Створення єдиного кодифікованого документу у сфері судового банкрутства було лише питанням часу
В ексклюзивному коментарі для інформаційного порталу «Банкрутство & Ліквідація» партнер EQUITY Олег Маліневський дав свою оцінку проекту Кодексу з процедур банкрутства.
Редакція: Як ви оцінюєте необхідність створення такого окремого Кодексу?
Олег Маліневський: Не вдаючись до глибокої теорії, вважаю, що створення єдиного кодифікованого документу в сфері судового банкрутства було лише питанням часу. Адже навіть остання редакція Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” налічувала понад 134 статті, що з точки зору вітчизняної законодавчої традиції більш характерно для кодифікованих актів. Анонсована ж регламентація неплатоспроможності фізичних осіб могла призвести до появи закона-гіганта або ж до необхідності окремого законодавчого акту щодо даного питання. Тому переконаний, що у законодавця не було реального вибору форми законодавчого акту, особливо якщо врахувати політичний підтекст – проект кодексу фактично був внесений на заміну низки інших законопроектів, які вже знаходилися на розгляді Верховної Ради України.
Наявність єдиного кодексу має свої плюси – концептуальний та практичний. Перший полягає в отриманні правовою спільнотою ширших можливостей щодо ідейного переосмислення, широкого обговорення та визначення єдиних цілей та принципів регулювання усіх питань неплатоспроможності в Україні. Другий – пов’язаний із гучністю та відповідно ефективністю лобіювання даного акту на політичному рівні (попри юридичну рівність “кодекс” з точки зору піару сприймається біль “серйозно” ніж просто “закон”), а також зручністю його подальшого застосування на практиці (“єдина галузь – єдиний спеціальний акт”).
Щодо мінусів кодифікації, то їх треба шукати в площині якості майбутнього кодексу – як за формою (дотримання законодавчої техніки, чітке формулювання цілей, принципів, термінологічна послідовність тощо), так і за змістом – забезпечення концептуальної єдності та ефективності пропонованих законодавцем норм.
Редакція: Наскільки запропонований документ може вирішити проблемні питання ринку?
Олег Маліневський: Представляючи проект кодексу, його розробники великий акцент роблять на занадто низьких позиціях України в рейтингу “Doing Business”. У непідготовленої публіки може навіть скластися враження, що це ледь не основна проблема вітчизняного банкрутства. При цьому автори законопроекту заявляють, що ухвалення запропонованих ними змін дасть Україні можливість суттєво підвищити ефективність процедур банкрутства та піднятися в рейтингу Doing Business на 81 пункт за компонентом (із 149-го на 68-ме місце) та на 9 позицій у загальному рейтингу. На мою думку, це не може бути самоціллю. Подібні рейтинги – це лише один із елементів “діагностики” системи за певними важливими критеріями. І саме їм треба давати раду. Це і надмірна тривалість розгляду справ, дороговизна та низька ефективність самої процедури в сенсі низького відсотку повернутих кредиторам коштів та тотального превалювання розпродажу майна боржника частинами над випадками збереження підприємства як діючого бізнесу (“as a going concern”). На превеликий жаль, законопроектом не запропоновано якихось концептуально нових та дієвих методів для принципового покращення ситуації щодо вказаної проблематики.
Редакція: Наведіть 5 головних месседжів з проекту Кодексу, які ви вважаєте мегапозитивними?
Олег Маліневський: Якщо говорити виключно на рівні ідей, то звичайно ж позитивним та давно очікуваним є впровадження у вітчизняне правове поле інституту банкрутства фізичних осіб. Я послідовно відстоюю думку про те, що сам факт надання фізичній особі можливості позбутися ярма боргів матиме позитивні наслідки не лише для суспільства, а й для економіки в цілому. Це дозволить розплутати борговий клубок в якому опинилися банки, позичальники, їх сім’ї та роботодавці. Якщо ж говорити про першу книгу майбутнього кодексу – “Корпоративне банкрутство”, то тут на жаль я не побачив відчутних “мега-позитивних змін” – в основному це викладення чинного закону в новій редакції. Хоча варто відмітити позитивні кроки законодавця щодо розширення прав заставних кредиторів, впровадження уніфікованих систем електронних продажів майна боржника, обмеження строку дії мораторію щодо заставного майна тощо.
Редакція: Назвіть 5 головних моментів з проекту Кодексу, які треба доопрацювати?
Олег Маліневський: По-перше, варто допрацювати питання цілей, мети, завдань та принципів процедур банкрутства. Це власне обов’язкові для будь-якого кодексу речі з точки зору законодавчої техніки та вкрай важливі засади для розуміння філософії нового банкрутства. Вочевидь вжитого в преамбулі проекту кодексу словосполучення “з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи” для єдиного розуміння оновлених засад недостатньо. Допоки, кодекс нагадує штучне об’єднання дещо доопрацьованої редакції чинного закону про банкротство та нового закону про відновлення платоспроможності фізичних осіб.
По-друге, законодавець занадто лібералізував питання безспірності вимог, як передумову порушення провадження у справі про банкрутство. За кодексом не треба чекати трьох місячного строку з моменту порушення виконавчого провадження, достатньо лише “підтвердження боржника” або “набрання законної сили судовим рішенням”. Такий підхід вочевидь штучно збільшить загальну кількість банкрутств та відповідно навантаження на суди.
По-третє, що стосується корпоративного банкрутства, проект отримав чіткий “ліквідаційний” уклін. Про це свідчить і назва кодексу, в якій відсутнє оптимістичне словосполучення “відновлення платоспроможності”, так і ряд статей, які регламентують питання виходу з процедури розпорядження майном. Так, відповідно до статей 20 (ч.2), 26 (ч.4) Кодексу якщо протягом 160 днів з моменту початку процедури розпорядження майном жодне з рішень зборів кредиторів не буде прийнято, суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. При цьому для переходу на процедуру санації вже має бути схвалений зборами кредиторів та погоджений заставними кредиторами план санації, що з урахуванням вітчизняного досвіду практично нереально (особливо щодо “спірних” банкрутств). Незважаючи на те, що в цілому я прихильник обмеження суддівської дискреції в процесуальних питаннях та автоматизації зміни стадій банкрутства, вважаю, що доцільно було б передбачити випадки обов’язковості прийняття судом рішення щодо переходу на процедуру санації за типовим планом. Наприклад, у випадку банкрутства певних важливих виробничих підприємств з великим штатом працівників доцільніше передбачити імперативні механізми обміну кредиторських вимог на акції (частки в боржнику). Це б давало поштовх до розвитку фондового ринку, зберігало би існуюче виробництво та в підсумку збільшило б частку повернутої кредиторам заборгованості.
По-четверте, законодавець не переглянув питання статусу акціонерів (учасників) боржника та пов’язаних з ними осіб. Вони й надалі мають широкі можливості управління боржником в процедурі розпорядження майном та жодним чином не обмежені в участі при формуванні реєстру кредиторів та черговості задоволення грошових вимог до боржника(за їх наявності). Ця ситуація є економічно несправедливою, не сприяє підвищенню фінансової дисципліни та навпаки часто призводить до “міжусобних” банкрутств.
По-п’яте, низька юридична техніка. Окрім відсутності характерних для кодексу структурних елементів (мета, принципи, визначення спільної для усього кодексу термінології), впадає в око велика кількість оціночних термінів, прогалин, а іноді і прямих суперечностей. Так, пункт 10) ч.1 ст.72 проекту Кодексу, яким передбачено, що суд закриває провадження у справі про банкрутство, якщо “у процедурі розпорядження майном не подано до господарського суду клопотання про перехід до наступної судової процедури” прямо суперечить ч. 4 ст.26 проекту Кодексу, за якою суд за відсутності будь-якого іншого рішення зборів кредиторів приймає постанову про визнання боржника банкрутом та переходу на ліквідаційну процедуру.
Список недоліків, на превеликий жаль, можна продовжувати, адже є питання щодо логіки вибору арбітражного керуючого в конкретній справі та забезпечення його “дисциплінарної” незалежності, прозорості електронних процедур продажу майна та порядку формування лотів, наявності можливостей щодо затягування справи шляхом оскарження ухвал суду тощо.