«Реабілітація» у спорі

Починаючи з 2014 року, Національним банком України взято курс на активне та послідовне очищення банківського ринку України від неплатоспроможних банків, а також банків, що були задіяні в незаконних оборудках з відмивання та виведення коштів. Декларується, що проведення такої роботи обумовлено необхідністю зменшення ризиків у банківській сфері, що має забезпечити належне виконання банківською системою головної загальнодержавної місії, яка полягає в кредитній підтримці процесів відновлення економічного зростання держави, а також посилення захисту інтересів вкладників та кредиторів. 

Загалом з 2014 року по 2018 рік процедура неплатоспроможності була впроваджена щодо 96 банків. При цьому пік “банкопаду” припав на 2014 та 2015 роки (по 33 банки щорічно), поступово йдучи на спад (2016 рік – 21 банк, 2017 рік – 8 банків, 2018 рік – лише один банк – ВТБ).

На відміну від загальної процедури банкрутства юридичних осіб, яка регулюється Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а з жовтня 2019 року – Кодексом України з процедур банкрутства, та від самого початку здійснюється в порядку господарського судочинства, процедури неплатоспроможності банків реалізуються в адміністративному порядку, визначеному законами України “Про банки та банківську діяльність” та “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”. Особливістю цих процедур є досить швидкий та спрощений початок, яким по суті слугує рішення Національного банку України про введення тимчасової адміністрації, а в окремих випадках – одразу про ліквідацію банку.

Відсутність судового фільтру на початковій стадії процедури банкрутства банку створює додаткові ризики, зокрема щодо упередженості, поспішності та однобічності дій регулятора при прийнятті відповідного рішення і як наслідок безпідставний запуск економічно шкідливих для банку процесів у виді повного зовнішнього управління, втрати довіри вкладників, завдання шкоди інтересам акціонерів банку та інше.

Небажання законодавця завантажувати суд питанням ініціації процедур неплатоспроможності банків призводить до зворотного ефекту у виді складних судових баталій, які починаються буквально за кілька днів після рішення регулятора, коли власники банків втрачають контроль над банківською установою. Власне, повернення контролю над банком та відновлення права власності і є головною метою подібних позовів.

Практика ж розгляду таких спорів викрила низку загальних проблем, корінь яких лежить у законодавчій площині, тим самим вказуючи на шляхи його подальшого вдосконалення.

Доступ до суду

Попри те, що саме акціонер банку є особою, статус якої безпосередньо та прямо змінюється рішенням регулятора про введення тимчасової адміністрації та/або виведення банку з ринку (позбавлення контролю, ризик втрати інвестицій, особливий режим відповідальності тощо), суди тривалий час були непослідовними у власній позиції щодо можливості судового оскарження таких рішень НБУ.

Однією з ключових законодавчих причин такої непослідовності було вузьке тлумачення окремими суддями норми статті 79 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, згідно якої право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб належить “банку або іншим особами, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України”.

Зокрема відсутність у вказаному переліку суб’єктів акціонера банку, на думку деяких суддів, свідчить про відсутність у нього права на оскарження подібних рішень Національного банку України або ставить його у залежність від кількості наявних у акціонера акцій.

Зокрема такого висновку дійшов Вищий адміністративний суд України в Ухвалі від 09.06.2016 р. у справі № К/800/4153/16.

Варто відмітити, що згідно Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 18-рп/2004 під законним інтересом варто розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Вказаний підхід вбачається щонайменше сумнівним, адже значно обмежує гарантії права власності та судового захисту, закріплені в статях 41 та 55 Конституції України, суперечить практиці Європейського суду з прав людини, зокрема викладеній у справі «Беллет проти Франції» та «Фельдман та банк «Слов’янський» проти України».

Більше того, за умови збереження подібного підходу, інститут судового оскарження постанов НБУ про тимчасову адміністрацію та/або ліквідацію банків фактично припинить своє існування, адже поіменований в статті 79 Закону банк навряд чим звертатиметься з подібним позовом, оскільки фактично перебуває під контролем держави в особі ФГВФО (конфлікт інтересів).

Нещодавня практика Великої палати вже оновленого Верховного Суду врахувала вказані суперечності та відновила баланс справедливості, однозначно підтверджуючи правомочність акціонерів неплатоспроможного банку позиватися до НБУ. Так, постановою Великої палати Верховного суду від 05 лютого 2019 року у справі № 826/2184/17 було залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позов акціонера банку повністю задоволено. При цьому у вказаному рішенні суд зазначив, що ураховуючи, що виконавчі органи ПАТ «Златобанк» були позбавлені своїх повноважень, Велика Палата Верховного Суду доходить висновків про існування виключних обставин, у силу яких слід визнати повноваження контролюючого акціонера звернутись до суду з позовом у цій справі в інтересах банку.

Піррова перемога 

Проте виграш справи проти НБУ та скасування незаконних рішень не призводить до автоматичної та повної реабілітації банку у власних правах – відновлення банківської ліцензії, повернення документації та усунення інших штучних перешкод для здійснення банківської діяльності. Користуючись відсутністю законодавчого регулювання та зловживаючи своїми дискреційними повноваженнями, НБУ практикує прийняття повторних рішень щодо початку процедури тимчасової адміністрації/ліквідації банку.

Так, вперше НБУ прийняв рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ КБ "Союз" 15.03.2016. Натомість 28.03.2016 Окружний адміністративний суд м.Києва визнав протиправною та скасував постанову щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ КБ "Союз".

26.04.2016 Київський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення скарги НБУ та ФГВФО. Таким чином, рішення Окружного адміністративного суду м.Києва вступило в силу. НБУ виконав рішення суду. Проте вже 28.04.2016 року Національним банком України прийнято повторне ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ КБ "Союз".

Вочевидь, причиною подібної ситуації є недотримання законодавцем фундаментального для конкурсного процесу принципу судового відання, коли всі ключові питання процедури неплатоспроможності юридичної особи, в тому числі щодо її початку вирішуються судом. Саме цей суд в подальшому мав би супроводжувати цю процедуру, недопускаючи розпорошення пов’язаних із нею спорів по іншим судам та юрисдикціям.

Пост-реабілітація

Не менш проблемним на практиці виявилося питання статусу юридичної особи, яка в минулому була банком, спромоглася відстояти справедливість у судах, скасувавши незаконні рішення регулятора про власну неплатоспроможність та ліквідацію, проте не може скористатися власною ліцензією через бездіяльність Національного банку України щодо її повернення. Саме така ситуація склалася щодо одного із наших клієнтів – фінансової компанії ПАТ «УкрІнКом», яка в минулому мала ліцензію та найменування ПАТ «УкрІнбанк». Після відміни незаконних рішень регулятора щодо введення тимчасової адміністрації та ліквідації та не домігшись повернення ліцензії, ПАТ “Укрінком” змушений був змінити найменування, виключивши з нього слово “банк” та отримати ліцензію фінансової компанії. Це було необхідно в тому числі для продовження здійснення господарської діяльності та обслуговування зобов’язань перед вкладниками.

З огляду на відсутність належного законодавчого регулювання подальшої долі банків, платоспроможність яких пройшла судові випробування та які продовжують здійснювати господарську діяльність як фінансові компанії (для прикладу – “УкрІнКом”), в судовій практиці сформувалися два протилежні підходи.

Перший передбачає, що «УкрІнКом» за «загальною правоздатністю» є тією ж особою, що і «УкрІнБанк», тобто відсутність спеціальної правосуб'єктності не може виключати правосуб'єктність особи в інших правовідносинах, а тому, «УкрІнКом» має виконувати зобов'язання за депозитними договорами перед вкладниками та відповідно має право на стягнення раніше виданих кредитів. Вказаний підхід залишався домінуючим та повністю підтримувався цивілістичною доктриною та практикою цивільних судів.

Другий підхід, «УкрІнКом» не має права на свої ж активи, які набуті в час, коли воно мало статус банківської установи, тому не може стягувати кредитні кошти, видані «УкрІнБанк», та виконувати зобов'язання перед вкладниками. Такому підходу, започаткованому в згаданій вище Постанові об'єднаної палати КГС ВС від 3 серпня 2018 року по справі № 910/8117/17, помилково почали слідувати певні господарські суди, порушуючи при цьому не лише права юридичної особи-колишнього банку та її акціонерів (які домоглися скасування незаконних рішень НБУ щодо введення тимчасової адміністрації та ліквідації), а й ігноруючи права вкладників (кредиторів) установи, позбавляючи їх надії на повне повернення власних заощаджень.

Відповідно до Ухвали КГС ВС від 23 січня 2019 року та Ухвали ВП ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 925/698/16 дане питання передано на розгляд Великої Палати у зв’язку з наявністю «виключної правової проблеми» та необхідністю відступлення від позиції Об’єднаної палати, що викладена у постанові від 03 серпня 2018 року у справі № 910/8117/17. Отже, КГС фактично поставив під сумнів позицію Об'єднаної палати Касаційного господарського суду, сформованої у постанові від 3 серпня 2018 року по іншій справі № 910/8117/17 (справа «УкрІнКом» vs. ПАТ «Оболонь»), за яким зміна найменування юридичної особи ПАТ «УкрІнбанк» на ПАТ «УкрІнКом» унеможливлює збереження останнім прав на активи ПАТ «УкрІнбанк», в тому числі права вимоги за кредитами.

Закручування гайок

На розгляд Верховної Ради України внесено Проект закону №6608 від 21.06.2017 року, яким пропонується внести зміни до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», шляхом викладення окремих її положень в наступній редакції: “Національний банк України одночасно з прийняттям рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку вносить відповідний запис про виключення такого банку з Державного реєстру банків». «Розпочата процедура ліквідації банку не може бути зупинена/припинена, у тому числі у разі скасування підстав для її початку».

Попри те, що саме усвідомлення законодавця існуючої проблеми є позитивом, пропонований варіант її усунення навряд чи та буде прийнятий Верховною Радою України.

Подібна редакція спрямована не на врегулювання проблеми, а на усунення її зовнішнього прояву, при цьому поглиблюючи конституційні протиріччя та обмежуючи вплив суду та право на судовий захист.

В таких умовах більш оптимальним вбачається законодавчо визначити статусу банку після скасування рішень НБУ/ФГВФО в судовому порядку; врегулювати порядок повернення ліцензії та вибору легальних шляхів зміни статусу, визначити гарантії вкладників, розмежувати та посилити відповідальність акціонерів та менеджменту банку, а також регулятора.