Правозастосування статті 190 КК України: межа між шахрайством та цивільно-правовим спором

Стаття 190 Кримінального кодексу України (шахрайство) користується чи не найбільшою популярністю серед економічних злочинів. Про це свідчить суха статистика.  Лише за перші вісім місяців 2025 року відкрито понад 35 тисяч кримінальних проваджень за цією статтею. Водночас до до суду доходить лише близько 20% з них. Така статистика свідчить не лише про масштабність шахрайства, а й про системі недоліки обґрунтованості значної частини проваджень, матеріали яких припадають пилом на полицях протягом довгих років без обвинувальних вироків. Однією з причин є складність розмежування власне кримінально караного шахрайства та звичайного невиконання зобов’язань у господарських правовідносинах.

Актуальною проблемою 2025 року є неправильна кваліфікація правовідносин як шахрайства, коли за своєю суттю йдеться про цивільно-правовий спір. Правоохоронні органи нерідко намагаються притягнути особу до кримінальної відповідальності навіть за ситуацій, що фактично зводяться до невиконання договору або господарського зобов’язання, яке має вирішуватися в порядку цивільно-правових відносин. Це породжує ризик кримінального переслідування у справах, де відсутній злочинний умисел, а наявний лише майновий спір між сторонами, що легко підхоплюється конкурентами та часто стає підставою для безпідставного переслідування бізнесу.

Нормативна база

Стаття 190 КК України визначає шахрайство як «заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою». Ключовими ознаками складу шахрайства є: 1) об’єктивна сторона – протиправне отримання майна  шляхом обману або зловживання довірою; 2) суб’єктивна сторона – прямий умисел і корислива мета винної особи привласнити це майно.

Водночас Цивільний кодекс України встановлює, що невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань тягне за собою цивільно-правову відповідальність (відшкодування збитків, неустойка, штрафні санкції), але не автоматично кримінальну. Кримінальна ж відповідальність настає лише за наявності всіх елементів складу злочину. Відповідно, сам по собі факт невиконання договору ще не означає факт шахрайства. У кожному випадку слід з’ясувати, чи був з самого початку злочинний умисел на заволодіння майном обманним шляхом, чи йдеться про добросовісні, але порушені зобов’язання.

Нормативну базу питання доповнюють також позиції Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), які є частиною української правозастосовної практики. Зокрема, ЄСПЛ застерігає від свавільного тлумачення кримінального закону у господарських спорах: національні суди не повинні визнавати осіб винними у діях, які неможливо відрізнити від звичайної комерційної діяльності. Це розцінюється як порушення права на справедливий суд (ст.6 Конвенції), адже кримінальне переслідування у спорах, що мають цивільно-правовий характер, є непропорційним.

Проблематика кваліфікації: шахрайство vs цивільні (господарські) відносини

Основна проблема полягає у встановленні наявності саме шахрайського умислу у діях особи. В ситуаціях, коли між сторонами існують договірні відносини (поставка товарів, надання послуг, позика, інвестиції тощо), дуже тонка межа відділяє звичайне невиконання договору від шахрайства. Верховний Суд неодноразово наголошував, що саме по собі існування цивільно-правового правочину між потерпілим і обвинуваченим не виключає кримінальної відповідальності за шахрайство, якщо буде доведено всі ознаки злочину. Водночас наявність договору, часткове виконання зобов’язань та інші атрибути добросовісної діяльності можуть свідчити на користь цивільно-правового характеру спору.

У постанові ККС ВС від 11 травня 2023 року (справа №757/60763/16-к) проведено детальний аналіз критеріїв розмежування шахрайства та цивільного правопорушення. Суд визначив, що слід враховувати дві групи ознак:

(1) елементи суб’єктивної сторони складу злочину: злочинна ціль (корислива мета, мета надання правомірного вигляду володінню відповідним чужим майном, яке набуте злочинним шляхом, відсутність ділової мети відповідного правочину тощо), а також спрямованість і момент формування умислу (зокрема, направленість умислу на викрадення майна);

(2) елементи об’єктивної сторони складу злочину: характеристика діяння та спосіб його вчинення (наприклад, вчинення дій, які спричинюють неможливість вирішення ситуації у цивільно-правовий спосіб (неможливість повернути майно, стягнути заборгованість тощо), здійснення діяння, яке явно відхиляється від усталеної ділової практики, використання повноважень всупереч інтересам організації чи всупереч їх призначенню тощо).

ЄСПЛ дійшов висновку, що свавільне застосування національною владою кримінального закону призвело до визнання заявників винними у вчиненні дій, які було неможливо відрізнити від звичайної комерційної діяльності, чим було порушено положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі “Навальний та Офіцеров проти росії” ЄСПЛ в рішенні від 23 лютого 2016 року зазначив, що суди визнали другого заявника винним у вчиненні дій, які не відрізнялися від звичайної комерційної посередницької діяльності, а першого заявника – у сприянні такій діяльності, тобто кримінальний закон було піддано свавільному і непередбачуваному тлумаченню на шкоду заявникам, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду.

Таким чином, кримінальне переслідування за невиконання договору є недопустимим. Якщо спір можна вирішити в межах цивільних та господарських правовідносин, кримінальна відповідальність може настати лише за  наявності чітких доказів шахрайського обману з самого початку правовідносин.

Актуальна практика Верховного Суду

Верховний Суд у складі Касаційного кримінального суду в останні роки виробив усталену практику щодо відмежування шахрайства від цивільно-правових деліктів. Ці підходи підтверджуються і актуальними рішеннями 2025 року. Зокрема, у постанові ВС від 11.09.2025 у справі №752/3924/23 суд вказав, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити та не виконати зобов’язання.

Розмежування злочину від цивільно-правової угоди необхідно здійснювати не за тим, як оформлені укладені між сторонами договори, а за тим, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов’язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, йдеться про шахрайство (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі № 755/10138/16-к).

Існування між обвинуваченим та потерпілим певних цивільно-правових відносин, які були закріплені в договорі, саме собою не виключає можливості кваліфікації діяння особи як шахрайства за наявності усіх необхідних елементів складу цього злочину. В окремих випадках такі відносини цілком можуть бути частиною реалізації умислу особи на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.

Принциповим у цьому питанні є встановлення і доведення поза розумним сумнівом тієї обставини, що особа, умисно, з корисливих мотивів заволодіваючи чужим майном або набуваючи права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, зокрема беручи на себе при цьому певні зобов’язання, одразу не мала наміру їх виконувати, використовуючи певні правовідносини як спосіб реалізації умислу, спрямованого на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Висновок про це може бути зроблений, у тому числі, виходячи із сукупності фактичних дій такої особи.

Інакше кажучи, просто невдале виконання договору, навіть якщо воно спричинило шкоду потерпілому, не повинно автоматично трактуватися як шахрайство. Потрібні переконливі докази, що договір був лише прикриттям злочинного привласнення.

Інший релевантний приклад – постанова ВС від 10.09.2025 у справі №334/672/24, де Суд зіткнувся з ситуацією, коли перша інстанція виправдала обвинувачених, визнавши господарський характер відносин, а апеляція винесла обвинувальний вирок. У цій справі двоє осіб під приводом допомоги у продажу та купівлі квартири заволоділи правом на житло потерпілого, отримавши від нього довіреність та продавши його квартиру третій особі.

Апеляційний суд встановив, що обвинувачені скористалися вразливим станом потерпілого та заволоділи його квартирою під виглядом обміну житла з доплатою, не маючи наміру реально надати йому інше житло, що було кваліфіковано, як шахрайство в особливо великому розмірі (ч.4 ст.190). Захист тут наполягав, що між сторонами був договір доручення на продаж квартири, потерпілий сам звернувся по послуги та добровільно підписав довіреність, а отримані від продажу гроші обвинувачені частково повернули потерпілому. Верховний Суд, розглянувши цю справу у 2025 році, скасував обвинувальний вирок апеляції та призначив новий розгляд, вказавши на неповне дослідження доказів.

Ця справа демонструє, наскільки тонкою є межа між злочином та невиконаним обіцянками, а остаточне рішення залежатиме від того, чи доведе обвинувачення умисне введення потерпілого в оману без наміру виконати зобов’язання.

Отже, Верховний Суд дотримується позиції щодо чіткиих критерій шахрайства, яке у договірних відносинах наявне лише тоді, коли особа на етапі укладенні договору не мала наміру виконувати взяті зобов’язання. Водночас, добросовісний намір може виключати ознаки шахрайства та підтверджується  навіть частковим виконанням договору.

Критерії шахрайського умислу та підходи до захисту

Основна мета захисту – спростувати наявність у діях підзахисного прямого умислу на заволодіння майном шляхом обману, довести реальність господарських правовідносин та добросовісність сторони договору. Нижче наведено ключові критерії, які сторона обвинувачення зазвичай наводить як ознаки шахрайства, та можливі аргументи захисту для їх спростування:

1. Момент виникнення умислу. Обвинувачення наголошує, що намір не виконувати договір існував від самого початку (договір фіктивний). Захист повинен довести, що на момент укладення угоди підзахисний мав реальний намір виконати зобов’язання. Для цього слід зібрати докази, що стосуються підготовчих дій (закупівля товару, початок робіт, акумуляція коштів на рахунках, попередні договори та перемовини), належне оформлення договору на ринкових умовах, відсутність ознак фіктивності.
2. Наявність ділової мети. Орган досудового розслідування у таких провадженнях дотримується позиції, що єдина мета особи – заволодіння грошима потерпілого без виконання обов’язків. Захист в такому разі доводить наявність бізнес-цілі такої угоди. Наприклад, підкреслюється, що угода могла принести вигоду обом сторонам при належному виконанні, угода прозора, вигоди/ризики зрозумілі для обох сторін.
3. Відсутність злочинної цілі часто підтверджується самим характером домовленостей. Наприклад контракт, де сторона ризикувала також власними коштами чи майном нарівні з потерпілим.
4. Обсяг виконання зобов’язань. Тут необхідно детально продемонструвати реальне виконання (навіть часткове або його намір). Як вказав ВС, часткове виконання зобов’язань не може однозначно свідчити про намір заволодіти майном шахрайським шляхом, навпаки, виконання підтверджує добросовісність особи.
5. Причини невиконання договору. Часто невиконання договору настає з об’єктивних обставин, які не пов’язані з умисним обманом. Це можуть бути: форс-мажорні обставини, коливання ринку, втрата підрядником ресурсів, дії третіх осіб, технічні помилки чи недбалість. Важливо висвітлити, що підзахисний не планував невиконання, а навпаки – постраждав від незалежних від нього  причин.
6. Поведінка після отримання майна. Для шахрайства типово, коли винний, отримавши майно, приховує свою протиправну поведінку. Якщо ж підзахисний продовжував взаємовідносини з метою врегулювання спору (реструктуризації, відстрочки боргу), це доводить відсутність злочинного умислу.
7. Відсутність заяви від потерпілого та цивільних позовів. Якщо потерпілий  не розцінював ситуацію як злочин, не звертався до поліції, а подав позов до суду про стягнення боргу, слід констатувати, що й сам потерпілий бачив у цьому цивільний спір. Матеріали щодо будь-яких паралельних цивільних процесів між сторонами, рішень господарських судів слід використовувати на користь захисту в кримінальному провадженні.
8. Встановлення обставин укладення угоди. Захисту доцільно буде висвітлити, як саме укладався договір, за яких обставин та чи надавав підзахисний неправдиві відомості, чи вводив в оману потерпілого щодо фактів угоди. Наприклад, якщо інвестор знав про відсутність ліцензії у проєкту, або замовник робіт бачив фінансові труднощі підрядника, але все одно уклав договір – говорити про обман складніше.
9. Шкода. У разі наявності незавершених судових процесів щодо стягнення заборгованості, або банкрутства, рекомендуємо ретельно дослідити питання наявності шкоди у такому кримінальному проведенні. Так, до ухвалення остаточного рішення у господарській справі відсутня належна правова база для встановлення розміру шкоди.

Висновки

Розглянувши проблему правозастосування ст.190 КК України у 2025 році, можна зробити ряд висновків. Головною розмежувальною лінією між шахрайством і цивільно-правовими відносинами є намір особи. Форма правовідносин сама по собі не визначає кваліфікацію правопорушення, вирішальним є зміст умислу і поведінка сторін. Для захисту головною стратегією буде активне використання доказів на користь господарського характеру відносин.

Використання ст. 190 КК України, як інструмент тиску у звичайних бізнес конфліктах є недопустимим. В той же час, суб’єктам господарських відносин варто пам’ятати, що за певних обставин невиконання договору може спричинити не лише позов контрагента, а й кримінальне провадження. Для уникнення таких ризиків, слід відразу діяти максимально прозоро, документувати всі кроки виконання угоди, відкрито комунікувати з партнерами у разі настання проблем.