Стаття 114–1 КК України у фокусі війни: як змінюється зміст і практика застосування

Ст. 114–1 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройних сил України та інших військових формувань, була запроваджена ще у 2014 році як реакція держави на збройну агресію, анексію Криму та події на Сході України. Первісний зміст цієї норми сприймався доволі буквально і був орієнтований на класичні форми протидії військовій діяльності: блокування військових частин і колон, захоплення чи утримання військових об’єктів, руйнування шляхів сполучення, тобто дії, які безпосередньо і фізично перешкоджали виконанню ЗСУ своїх бойових і оборонних завдань. Саме під такі ситуації законодавець і конструював цю норму, що підтверджується як ранніми науковими підходами, так і пояснювальною запискою до законопроєкту, яким статтю було введено до КК України.

Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації у 2022 році підходи до кримінально-правової кваліфікації суттєво змінилися. Воєнний стан сприяв появі нових форм суспільно небезпечної поведінки, які раніше або не мали масового характеру, або взагалі не розглядалися крізь призму злочинів проти національної безпеки. У правозастосовній практиці поступово сформувалося розширене тлумачення поняття «перешкоджання законній діяльності ЗСУ», яке почало охоплювати не лише фізичні дії. До таких дій стали відносити створення та адміністрування месенджер-каналів з інформацією про роботу ТЦК та СП, виготовлення фіктивних медичних документів, фіктивне зарахування на навчання, маніпуляції з військовим обліком транспортних засобів, а також організацію незаконного переправлення за кордон осіб, які підлягають мобілізації. Логіка обвинувачення у таких справах зводиться до того, що зменшення мобілізаційного ресурсу автоматично впливає на здатність ЗСУ виконувати свої функції, а отже, є формою перешкоджання їх законній діяльності.

Саме в цьому контексті в судовій практиці після 2022 року почала з’являтися тенденція до застосування сукупності ст. 114–1 КК України з іншими нормами, зокрема зі ст. 332 КК України (незаконне переправлення осіб через державний кордон). За логікою правоохоронних органів, незаконний перетин державного кордону особою призовного віку розглядається як форма уникнення мобілізації, що зі свого боку нібито дорівнює перешкоджанню законній діяльності ЗСУ в особливий період. За такого підходу шкода національній безпеці та законній діяльності Збройних сил може бути завдана самим фактом виїзду особи за кордон.

Однак така правова конструкція викликає серйозні сумніви з погляду кримінально-правової логіки та принципу законності. По-перше, вона фактично передбачає, що будь-яка особа призовного віку, яка незаконно перетнула державний кордон, має нести відповідальність одразу за кількома статтями Кримінального кодексу, включно зі ст. 114–1, навіть за відсутності безпосереднього впливу на конкретну діяльність ЗСУ. По-друге, у такій конструкції відсутній прямий причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідком. Незаконний перетин кордону сам собою не є безпосередньою причиною перешкоджання діяльності Збройних сил, оскільки це перешкоджання опосередковується іншими подіями, зокрема фактом ухилення від мобілізації, який далеко не завжди має місце. Очевидно, що не кожен випадок незаконного перетину кордону пов’язаний з ухиленням від військової служби: мотиви можуть бути зовсім іншими і не мати жодного стосунку до мобілізаційних процесів.

Крім того, перешкоджання діяльності ЗСУ не може мати абстрактного або гіпотетичного характеру. Йдеться про умисне створення перешкод конкретній, реально здійснюваній діяльності військовослужбовців при виконанні ними службових обов’язків в особливий період. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2019 року у справі №653/1302/15-к, перешкоджанням законній діяльності ЗСУ та інших військових формувань України як об’єктивною стороною складу злочину за наявності правового режиму особливого періоду необхідно вважати умисне створення перешкод або встановлення будьяких обмежень у законній діяльності військовослужбовців ЗСУ та інших військових формувань України при виконанні ними своїх службових обов’язків в особливий період.

Злочин, передбачений ст. 114–1 КК України, може бути вчинений виключно з прямим умислом. Особа повинна усвідомлювати, що її дії спрямовані саме на перешкоджання законній діяльності Збройних сил України в особливий період, і бажати настання таких наслідків. Такий злочин неможливо вчинити випадково або з необережності. Автоматичне «підтягування» будь-яких дій, пов’язаних із мобілізацією чи виїздом за кордон, під ст. 114–1 без доведення цього умислу суперечить як доктрині кримінального права, так і волі законодавця.

Окрему увагу привертає статистика застосування цієї норми. Кількість кримінальних проваджень за ст. 114–1 КК України зросла у 2024 році більш ніж у вісім разів порівняно з 2023 роком, а за січень-листопад 2025 року було зареєстровано 1138 справ. Таке стрімке зростання, як правило, свідчить не про раптову появу нових загроз національній безпеці, а про розширення меж правозастосування норми, яке не завжди має належне юридичне обґрунтування. Аналіз обвинувальних актів і судових рішень демонструє ризики порушення принципу законності та підміни складів злочинів.

У цьому контексті особливої ваги набуває позиція Верховного Суду щодо принципу тлумачення закону на користь особи (in dubio pro persona), відповідно до якого в разі сумнівів суд має обирати таке тлумачення норми, яке максимально захищає права людини, не ігноруючи при цьому закон, але й не розширюючи його зміст за межі волі законодавця.

Отже, ст. 114–1 КК України не є новою, але після повномасштабного вторгнення вона набула нового значення. Війна змінила контекст її застосування, а практика фактично наповнила її значно ширшим змістом, ніж той, який закладався у 2014 році. Водночас це розширення не завжди є коректним і виправданим. У багатьох випадках йдеться про штучне підвищення суспільної небезпечності діянь та використання ст. 114–1 як універсальної норми для реагування на будь-які проблеми мобілізаційного характеру. Саме тому сьогодні особливо важливо чітко відмежовувати перешкоджання законній діяльності ЗСУ від суміжних правопорушень і застосовувати кримінально-правові норми відповідно до їх змісту, а не до політичного чи емоційного контексту воєнного часу.