«Тільки створивши належні умови для роботи суддів, ми можемо говорити про результати судової реформи»
Адвокати опинились у епіцентрі правової реформи. Вони отримали нові можливості для представництва інтересів осіб, нові гарантії захисту професійних прав та нові обіцянки щодо перезавантаження адвокатури в цілому. Та чи все врахували реформатори? Про те, що забули прописати у процесуальних кодексах, яке значення для реформи має дійсна незалежність суддів та чому і досі зволікають із прийняттям профільного закону розповів адвокат, партнер юридичної фірми EQUITY Олег Маліневський напередодні Судового форуму Асоціації адвокатів України.
Минулий рік був надзвичайно насиченим для адвокатської спільноти. Правники отримали нові кодекси та задеклароване виключне право на представництво інтересів сторін у судах. Чи змінило це професійну сферу в цілому? Які ключові моменти Ви могли б відмітити?
Таких моментів є кілька.
По-перше, за останній час зросла роль адвокатури, як суспільного інституту. Дійсно, не не в останню чергу цьому сприяла позиція законодавця щодо закріплення виключного права на представництво інтересів осіб у судах за адвокатами на рівні Основного закону. Це дало потужний поштовх для збільшення запиту саме на адвокатські послуги. Хоча переважно йдеться не про кваліфікований запит, а про запит, обумовлений формальною потребою у присутності адвоката. Адже і бізнес, який раніше задовольнявся роботою власних інхаусів, нині потребує, або бажає мати власних адвокатів. І самі юристи, які раніше здійснювали представництво інтересів осіб у судах і не бажають змінювати напрям діяльності, розуміють, що їм необхідне адвокатське свідоцтво. Та як би там не було, кількість адвокатів почала стрімко збільшуватись. Вочевидь ця тенденція збережеться і у поточному році. Відповідно, посилюватиметься і конкуренція на ринку адвокатських послуг.
По-друге, разом зі зростанням ролі адвокатури, на неї почав посилюватись пресинг. Це природно, адже, коли зростає роль якоїсь інституції, зростає і кількість охочих чинити на неї вплив. Свою волю адвокатам намагаються нав’язати правоохоронні органи, окремі представники громадськості, цілі громадські організації, різні політичні сили. Як конкретним адвокатам, так і адвокатурі в цілому в особі самоврядних органів, минулого року довелось зіштовхнутись з протестами, побиттями, погрозами, політичними маніпуляціями, які розгортаються навколо майбутнього адвокатури тощо. А це не може не відображатися на настроях представників професії.
По-третє, змінюються самі адвокати. Якщо раніше адвокат асоціювався в основному із кримінальним процесом і ми уявляли його як зрілу, досвідчену людину, то зараз правник значно помолодшав. Реалії сьогодення вимагають більшої мобільності, більшого креативу, опанування новітніх технологій та законодавчих змін. Це робить професійну спільноту більш рухливою і, мабуть, більш цікавою.
Ну і нарешті, по-четверте, варто розуміти, що адвокатура не знаходиться у вакуумі. Тож зміни, які відбуваються у судах, у правоохоронних органах та і у суспільстві в цілому, не можуть не відображатись на адвокатській спільноті. До всього, адвокатура знаходиться у стані реформування і не відомо, коли це реформування закінчиться.
Вочевидь, із прийняттям нової редакції профільного закону. Але парламентарі надто затягують. Не зважаючи на те, що той же проект №9055 вже тривалий час знаходиться у Верховній Раді, він ще жодного разу не потрапив до порядку денного. Як Ви вважаєте, чому?
У 2012 р. на момент прийняття чинного профільного закону, адвокатура готова була консолідуватись та відстояти власну незалежність. Революційні, на той час, положення про кваліфікаційні та дисциплінарні органи, які складались виключно з адвокатів, а також про незалежне самоврядування підтримала уся професійна спільнота. Звісно, було кілька невдоволених і навіть постраждалих, та це були одиниці.
Зараз такої одностайності немає. На мою думку, це спричинено як складною структурою законопроекту, так і різними настроями у адвокатських колах, які стають на заваді конструктивній дискусії.
Так законопроект фактично складається з двох частин. Перша стосується посилення гарантій адвокатської діяльності і в принципі, ні в кого не викликає супротиву. Адже кожен адвокат хоче мати належний захист своїх професійних прав і цього захисту забагато не буває. Хоча, відмічу, і зараз ми маємо достатньо механізмів для захисту. Окрім гарантій, прописаних у законодавстві, при багатьох регіональних радах та при Національній асоціації адвокатів України створені комітети із захисту прав адвокатів, які вже встигли зарекомендувати себе, як дієві механізми протидії порушенням з боку правоохоронних органів.
Інша частина документу стосується зміни у системі самоврядування, доступі до професії, підходах до дисциплінарної відповідальності. І ось тут виникають проблеми. Є адвокати, яких цілком влаштовує модель, запроваджена діючим законом про адвокатуру. Вони переконані у її оптимальності та всіляко намагаються її зберегти.
Є адвокати, які не втручаються до дискусій і навіть готові погодитись на пропозиції авторів законопроекту, аби лишень і надалі залишатись осторонь процесів, що відбуваються у професійній спільноті.
А є й такі правники, які тривалий час ініціювали різні суперечки у адвокатському середовищі і зараз намагаються реваншуватись під час кардинальних змін. Вони мають підтримку окремих політичних сил та деяких програнтових організацій, які вірять у можливість повного пере форматування адвокатури.
Що ж до мене, то я з обережністю ставлюсь до подібних ідей. Адже, навіть після законодавчих змін очікуване пере форматування може так і не відбутись, а система, яка хоч і не є досконалою, проте виправдовує себе багато років, буде утрачена.
А яке місце у цій дискусії займає система безоплатної правової допомоги? Адже її чомусь відокремлюють від адвокатури, хоча складають її ті ж адвокати…
Я маю далеке відношення до системи БПД. Але, на мою думку, вона є одним з великих інструментів цієї боротьби. Це як певне електоральне поле, на яке розраховують ті чи інші політичні сили в адвокатурі при обговоренні майбутніх змін і при формуванні складу самоврядних органів. Мені здається, остаточної позиції у БПД не має. Великий вплив на цю інституцію мав колишній очільник системи, який, треба віддати йому належне, багато зробив для її створення. Однак система міняється. З’являються нові лідери. І поки до кінця не зрозуміло, на чиєму боці будуть ці адвокати.
А як змінилась судова система з погляду адвоката?
Тут також можна відмітити два аспекти: зміни зсередини та зміни ззовні. І ті, і ті, на мою думку, відбулися досить не повно як за своєю формою, так і за суттю, та не лише не вирішили нагальних проблем, а й створили додаткові незручності.
Наприклад, розглянемо внутрішні переформатування. Були прийняті нові редакції процесуальних кодексів. Вони позиціонувались, такі, що здатні принципово змінити підхід до процесу. Однак, принципових змін ми поки не побачили. Так, з’явились нові досить цікаві механізми. Наприклад, висновок експерта в галузі права. Однак такий висновок не є доказом і слугує лише орієнтиром для судді, який прийматиме рішення. Або ж інститут свідків у господарському процесі. Та ми і раніше відбирали пояснення у обізнаних осіб у письмовому вигляді, завіряли їх нотаріально і надавали суду. Так, можна послатись на те, що від тепер свідок у господарському процесі нестиме кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення. Проте мені не відомий жоден випадок, коли б за це притягали до відповідальності свідків у цивільному процесі. Хоча там інститут свідків діє у же багато років.
Інший аспект – законодавець спробував жорсткіше регламентувати процесуальні строки та дисциплінувати сторін, зокрема щодо подачі доказів. Однак на практиці маємо, що якщо сторона не змогла вчасно подати докази, вона ініціюватиме інший процес, аби «узаконити» свої докази, або очікуватиме на рішення та ініціюватиме його перегляд за ново виявленими обставинами. Таким чином з одного предмету спору ми можемо отримати кілька процесів, які забиратимуть час у і без того завантажених судів.
Не вирішеним залишилось питання щодо можливості кількох відповідачів позиватись один до одного в рамках одного процесу.
Незаслужено законодавець обійшов увагою і таке поняття, як колективний позов. Адже дозволити кільком позивачам заявити свої вимоги з одного предмета позову було б і логічніше і економічніше.
Але у Верховному Суді є пілотні рішення…
Це не те. Пілотні рішення приймаються тільки в адміністративній юрисдикції і в основному у соціальних спорах. Вони дійсно стають прецедентами, на які заявник може послатися при зверненні до суду першої інстанції, але таке індивідуальне звернення все одно повинне відбутись.
Усі ці та безліч інших недопрацювань у підсумку не лише не розвантажили судочинство, а й зробили його більш громіздким та більш формальним.
Розвантажити його може довгоочікуваний електронний суд. Однак за умови, що він не перетвориться на програму sms-сповіщень та архів судових рішень.
Зараз ми маємо унікальну нагоду запровадити програмне забезпечення системи судочинства, де можна було б, наприклад, прописати чіткі вимоги до форми та змісту документів. Це не лише спростило б їх пошук у системі, а й дисциплінувало б заявників – змусило б чітко прописувати предмет позову та підстави звернень. З часом програма могла б навіть самостійно виносити рішення у нескладних малозначних питаннях тощо. Якщо цього зроблено не буде, нагода диджиталізувати судочинство та запровадити новітні інформаційні стандарти може бути утраченою.
А щодо форми…
Так, тепер погляньмо на форму. Був створений новий Верховний Суд. І те, що ми врешті прийшли до три ланкової системи судів є безперечним плюсом. Та разом із тим з’явилась Велика палата. Теоретично, вона має формувати судову практику. Однак не всі справи потрапляють на її розгляд. ВП ВС сама визначає, що розглядати, а що ні. І якщо ми подивимось на усю масу її рішень, побачимо, що більшість з них стосується питань юрисдикції, як це і передбачено у законодавстві. Правники ж очікують від ВП ВС більшого.
Далі, апеляційні суди. Деякі суди припинили існування, деякі були об’єднані, а їх назви – змінені. На мою думку, скоріш за все такі зміни були адресовані громадськості, яка не може відслідковувати правові аспекти проте добре бачить нові таблички на будівлях. Ці зміни є досить неоднозначними. Наприклад, не зрозуміло, за яким критерієм вони відбувались – одні суди розподілились за територіальним критерієм, що відобразилося у їх назвах. Інші суди були пронумеровані. Також залишився юрисдикційний поділ. Тобто була штучно створена плутанина, яка, на мою думку, не вартувала витрачених зусиль і коштів.
Якби свого часу реформатори мали б достатньо сміливості, можна було б, за прикладом деяких європейських країн, відмовитись від розподілу судів за юрисдикціями, зупинившись на створенні окремих палат. Тоді громадяни були б позбавлені клопоту самостійно визначати необхідну юрисдикцію. Якщо б виникала помилка, позов переходив би до потрібної палати автоматично, що значно спростило б сприйняття судочинства.
Ну і, звісно, перша інстанція. Поки що одним з найболючіших наслідків реформування став кадровий голод. У деяких судах немає жодного судді із повноваженнями відправляти правосуддя.
Вочевидь було б правильно запровадити перехідні періоди і у впровадженні нових кодексів і у пере форматуванні судової системи. Можливо тоді зміни пройшли б більш безболісно.
А чи змінився рівень довіри до суду?
Із таким поняттям, «як рівень довіри» варто поводитись вкрай обережно. Про це свідчать результати соціальних опитувань. Так представники Центру Розумкова, опитавши тих, хто не мав відношення до судів, отримали досить низькі показники рівня довіри. Разом із тим цей же показник у респондентів, що так чи інакше стикалися із судовою системою, є набагато вищим.
В цілому, рівень довіри до суду навряд можна оцінити об’єктивно.
По-перше, не може бути високим рівень довіри до суду у країні, де низький рівень довіри до держави. По-друге, ми дійсно маємо певну кількість рішень, які змушують сумніватись у справедливості судів. Проте, тут варто зазначити, що більшість таких вердиктів була винесена через недосконалість законодавства. Тим не менш, такі рішення вибиваються із загальної маси.
По-третє, хіба варто довіряти суду, до якого можна прийти у балаклавах, вчинити ґвалт, побитися у залі засідання, спалити шини перед будівлею тощо. Безкарність активістів відіграє не останню роль у формуванні авторитету судової влади.
Але ж у нас свобода слова…
Свобода слова – це інше. Наприклад, коли Верховний Суд США приймав рішення стосовно трудових прав, яке зачіпало інтереси сотень тисяч осіб, зібрання цих осіб можна було зрозуміти.
В Україні ж суди не приймають таких доленосних рішень. Як правило, майже завжди пртестувальники долучаються до конкретної справи однією зі сторін і використовуються, як додатковий засіб тиску на суд. І якщо одна сторона може заручитись підтримкою «небайдужих» громадян, чому б це не зробити і іншій? І як в такому разі суд може винести неупереджене рішення? Вважаю, що держава мала б не лише посилювати відповідальність суддів, а й забезпечувати їх належний захист.
Але ж у нас є стаття 374 Кримінального кодексу.
Дійсно, та ця стаття майже не застосовується. Натомість правоохоронці дуже «полюбляють» ст. 375 КК, яка передбачає відповідальність за винесення неправосудного рішення. Подекуди виникають абсурдні ситуації – кримінальне провадження відкривається навіть тоді, коли рішення «встояло» у апеляційній та касаційній інстанціях. Та, не зважаючи на те, що уся судова вертикаль визнала вердикт правосудним, слідчий дотримується іншої думки, перебираючи на себе не притаманні посаді повноваження. Що це, як не черговий спосіб тиску на суддів?
Ви ж подивіться на судові рішення. Практично жодне рішення ВС та вже велика частина рішень судів нижчестоячих інстанцій не обходяться без посилання на практику Європейського суду з прав людини. Виносячи вердикт, українські судді змушені перестраховуватись та посилатись на усі можливі нормативні акти. Як суддя може керуватись принципом верховенства права, якщо з нього за винесене рішення спитають або дисциплінарні, або правоохоронні органи?
Тому вважаю за необхідне вилучити ст. 375 з КК, а ст. 374 відредагувати, посиливши відповідальність за перешкоджання правосуддю. Адже тільки створивши належні умови для роботи суддів та забезпечивши їх незалежність, ми можемо говорити про результати судової реформи та реформи адвокатури.