Виконання скарги

В існуючому вигляді інститут конституційної скарги не може бути використаний для відновлення порушених прав шляхом перегляду виконаних судових рішень за виключними обставинами

Введення інституту конституційної скарги було довгоочікуваною подією для системи національного права, адже в розвинених державах він вважається сучасним і демократичним способом захисту прав громадян. Однак перша практика застосування цього механізму в Україні свідчить про його недостатню ефективність і дієвість, що в значній мірі обумовлено певною недосконалістю процесуального законодавства України.

У 2017 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Конституційний Суд України» No 2136-VIII (Закон No 2136-VIII). Згідно з пунктом 9 частини 1 статті 7 Закону No 2136-VIII до повноважень суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів України по скаргах осіб, які вважають, що застосований судом закон суперечить Конституції України.

Концептуально конституційна скарга дозволяє будь-якому громадянину звернутися до суду конституційної юрисдикції з вимогою про визнання норми неконституційною, тобто фактично з проханням про скасування закону (або його частини).

У законодавстві України щодо заявника конституційної скарги встановлена одна основна вимога - оскаржувана норма повинна бути застосована до особи судовим рішенням, яке має статус остаточного.

Чинними Господарським процесуальним кодексом (ГПК) України, Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України та Кодексом адміністративного судочинства (КАС) України передбачена виключна обставина для перегляду судового рішення - встановлена ​​Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи його окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи.

Логіка підказує, що система повинна була б працювати таким чином: особа, що домоглася визнання норми неконституційною, зможе звернутися до суду з метою перегляду рішення, в якому застосована неконституційна норма не на її користь. Однак реальність відрізняється від теорії як мінімум з двох основних причин.

Наріжний перелік

Перша причина полягає в закріпленому переліку судових рішень, які можуть бути переглянуті при наявності виключних обставин.

У редакціях ГПК України, ЦПК України та КАС України, прийнятих Законом України No 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року, були змінені норми щодо перегляду судових рішень за виключними обставинами.

Так, пунктом 1 частини 3 статті 423 ЦПК України, пунктом 1 частини 5 статті 361 КАС рішення суду апеляційної і касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх прийняття. Таким чином, особа наділяється правом на звернення з конституційною скаргою фактично після вступу в силу остаточного рішення у справі.

Тому на момент звернення особи з конституційною скаргою рішення вступає в законну силу, передається для виконання і в більшості випадків виконується до моменту винесення Конституційним Судом України рішення про неконституційність застосованого закону.

Зазначене фактично унеможливлює перегляд рішень у зв'язку з виключними обставинами, оскільки в більшості випадків конституційне провадження триває досить тривалий час, тому багато судових рішень до моменту винесення Конституційним Судом України рішення вже виконані.

Більш того, велика кількість судових рішень взагалі не передбачають окремого примусового виконання, тобто судове рішення є виконаним з моменту вступу в законну силу (наприклад, рішення про визнання недійсним договору без застосування наслідків недійсності, рішення в спорах з суб'єктами владних повноважень про скасування їх актів і т.д.). Виникає відчуття, ніби ці рішення і спори повністю випадають з числа тих, які підлягають перегляду за винятковими обставинами на таких підставах.

Дана позиція вже отримала підтримку на рівні суду касаційної інстанції і викладена в ухвалі Верховного Суду від 27 серпня 2019 року по справі No 910/24263/16.

Часові рамки

Друга проблема полягає в питанні дії рішень Конституційного Суду України у часі.

Згідно зі статтею 91 Закону No 2136-VIII акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його прийняття.

Таким чином, в разі визнання норми права неконституційною вона втрачає свою юридичну силу з моменту прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України. З такого підходу випливає, що відповідна норма діяла і була дійсною на час розгляду судом справи, а тому і відсутні будь-які підстави для перегляду судового рішення.

Виходячи з цієї позиції, можна зробити висновок, що вже на момент звернення з конституційною скаргою особа в більшості випадків фактично позбавлена права на перегляд судового рішення за виключними обставинами, а значить, і на відновлення її порушеного права. Така правова позиція міститься, зокрема, у визначенні Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року по справі No 820/2462/17.

Отже, можна підсумувати, що в існуючій конфігурації інститут конституційної скарги не здатний повною мірою виконати покладене на нього завдання - забезпечити відновлення порушених прав. У той же час подібні обмеження для перегляду справ за виключними обставинами не встановлені ні практикою Європейського суду з прав людини, ні Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ні протоколами до неї. Крім того, Кримінальний процесуальний кодекс України, який також містить положення про перегляд судових рішень за винятковими обставинами, теж не встановлює подібних заборон.